ГоловнаПро театрІсторіяДруге життя Одеського театру. Нова будівля

Друге життя Одеського театру. Нова будівля

У 1873-му, через 64 роки після відкриття, Міський театр був повністю знищений пожежею. «Картина полум’я, що вирвалось назовні й вирувало на свободі, була справді грандіозною. Колони котились майданом ніби ганяючись за публікою, яка прийшла подивитись на пожежу», – писав автор книги «Стара Одеса» Олександр Дерибас. Від Міського театру залишився тільки попіл. Через рік муніципалітет оголосив конкурс на проект нового храму мистецтв, який би відповідав останньому слову театральної техніки і був би нарівні з кращими європейськими зразками. В результаті будівництво було доручено віденським архітекторам Фердинанду Фельнеру й Герману Гельмеру, які вже створили театри у Відні, в Будапешті й інших містах Європи.

Проект Фельнера й Гельмера не був детально пророблений і самі зодчі в період будівництва в Одесу не приїжджали. Тому місцеві архітектори Фелікс Гонсіоровський, Олександр Бернардацці та Юрій Дмитренко багато що змінили і вдосконалили.

З моменту пожежі до закладання першого каменю в новий фундамент минуло майже 11 років. Будували підрядним способом з місцевих матеріалів. На роботи було затрачено величезну на той час суму – 1,5 мільйона рублів. Зрозуміло, що такі витрати в суспільстві сприймали неоднозначно і в газетах нерідко з’являлись несхвальні статті з пропозиціями, куди було б краще спрямувати ці кошти. Однак театр було здано в зазначений контрактом термін – 15 вересня 1887 року. Це була перша в Новоросійському краї будівля з електричним освітленням та паровим опаленням.

«Одеський театр – найкращий у світі!», – вигукнув Фердинанд Фельнер, який приїхав до Одеси з нагоди завершення будівництва, і вручив міському голові Григорію Маразлі позолочений ключ від театру. Цей символічний ключ поклали в металевий ящик і замурували біля підніжжя дзеркала на сходах західного портику театру.

Відкриття нового театру відбулося 1 жовтня 1887 року. Оркестр під управлінням одеського композитора Григорія Лишина виконав урочисту кантату, а драматична трупа першого антрепренера оновленого театру І. Черепеннікова показала сцену із драми О. Пушкіна «Борис Годунов» і третій акт комедії О. Грибоєдова «Горе з розуму».

До 1919 року театр існував як приватний видовищний заклад, яким керували антрепренери. Через 4 роки після відкриття нової будівлі антрепризу очолив артист Імператорських театрів І. М. Греков. За рік він вирішив ввести в репертуар російську оперу. До постановки почали готували «Демона» Антона Рубінштейна та «Пікову даму» Петра Чайковського. Чайковський приїжджав в Одесу на репетиції своєї опери й давав особисті поради виконавцям головних ролей та диригенту Н. Б. Еммануелю. Композитор також рекомендував головним диригентом Йосипа Прибика, який в 1894 році отримав цю посаду за конкурсом. Він був музичним керівником Одеської опери протягом сорока років – до 1937-го. В радянські роки Йосип Прибик одним з перших отримав звання заслуженого, а потім і народного артиста України, звання Героя Соціалістичної Праці.

З перших днів існування театр став центром громадського й музичного життя Одеси. Як зазначав у книзі «60 років в оперному театрі» Микола Боголюбов, «… в театрі ставились, навперемінку з російською драмою, італійські оперні спектаклі. І не було в Західній Європі жодної знаменитої співачки чи співака, які б не співали в Одеському оперному театрі». На його сцені співали Енріко Карузо, Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Саломея Крушельницька, Антоніна Нежданова. Тут танцювали Ганна Павлова, Айседора Дункан, Катерина Гельцер, концертували Сергій Рахманінов і Олександр Скрябін, грали драматичні актриси Сара Бернар й Елеонора Дузе, італійський трагік Ернесто Россі, за диригентським пультом стояли Петро Чайковський й Микола Римський-Корсаков, Антон Рубінштейн й Едуард Направник, Антон Аренський, Олександр Глазунов та багато інших.

Епоха розквіту театру припала на 1897 – 1900 роки, коли закладом керував співак і антрепренер Олександр Сибіряков. В Одлесі гастролювали Луїза Тетрацині, Маттіа Баттістіні, драматична трупа Миколи Соловйова. З 1903 року антрепризою керувала співачка Марія Лубківська. У 1905-му вона організувала гастролі видатного італійського баритона Тітті Руффо. Разом з ним в кількох спектаклях – «Євгенії Онєгіні», «Демоні» та інших – арії виконували італійський тенор Джузеппе Ансельмі та польська сопрано Яніна Вайда-Королевич.
Постановником та виконавцем танців у ті роки був Хома (Томаш) Ніжинський – батько всесвітньо відомого танцівника Вацлава Ніжинського. Він створив балетні номери для опер «Кармен» та «Життя за царя». В постановках брали участь переважно вихованці Варшавської хореографічної школи. Власної балетної трупи в театрі не було. Вперше створити її спробували в 1910 році.

У 1923-му прима-балерина Катерина Пушкіна, випускниця петербурзької хореографічної школи по класу Ольги Преображенської, і Ремислав Ремиславський організували хореографічні школи, учні яких увійшли до балетної трупи театру. Того ж року керівником балетного колективу став відомий балетмейстер Роберт Баланотті. Його першою постановкою стало «Лебедине озеро» П.Чайковського (прем’єра відбулася 7 грудня 1923 року). Сам Баланотті виконував партію принца Зігфрида, а Одетту-Одилію танцювала Катерина Пушкіна. Протягом наступних двох років глядачі побачили спектаклі «Коник-Горбоконик», «Коппелія» та неординарну трактовку балету «Корсар».

У 1926 році балетну трупу очолював Касіян Голейзовський, пізніше – балетмейстери Павло Вірський, Вахтанг Веронський та багато інших відомих майстрів балетного мистецтва. На сцені успішно виступали балерини Євгенія Карассо, Катерина Пушкіна, Віра Преснякова, Дора Алідорт.

Друга серйозна пожежа в Одеському оперному сталася 15 березня 1925 року після опери Джакомо Мейєрбера «Пророк» – в наслідок необережного поводження з вогнем. Полум’я пошкодило зал, знищило сцену, декорації, костюми. Постраждали нотна бібліотека й завіса, на якій художник Франц Лефлер зобразив сцену з «Руслана й Людмили». Та вже через рік в театрі відновилися спектаклі, сцена отримала нове технічне оснащення, були обладнані дві залізобетонні завіси, які при потребі відсікають сцену від глядацької зали й службових приміщень. Нова декоративна завіса була виконана за ескізами відомого театрального художника Олександра Головіна.

Після Жовтневої революції оперний театр став державним, а в 1926 році отримав статус академічного. В ті роки на сцені сяяли бас Олександр Пирогов, бас-кантанте Платон Цесаревич, драматичний тенор Юрій Кипоренко-Даманський, лірико-драматичний тенор Іван Алчевський, «український Шаляпін» Іван Паторжинський, лірико-драматичне сопрано Марія Литвиненко-Вольгемут та багато інших. В репертуарі були «Руслан і Людмила» Михайла Глінки, «Русалка» Олександра Даргомижського, «Князь Ігор» Олександра Бородіна, «Пікова дама» і «Мазепа» Петра Чайковського, «Аїда» Джузеппе Верді, «Фауст» Шарля Гуно і «Кармен» Жоржа Бізе.

Поряд з російськими і західноєвропейськими операми зі сцени звучали твори українських авторів – «Тарас Бульба» і «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського. З’явились опери на українські сюжети, написані російськими композиторами – «Сорочинський ярмарок» Модеста Мусоргського, «Черевички» Петра Чайковського. Були поставлені і перші радянські опери – «Тихий Дон» Івана Дзержинського, «Щорс» Бориса Лятошинського, «Броненосець Потьомкін» Олеся Чишка та інші.

В роки Великої Вітчизняної війни частина творчих працівників була евакуйована в Алма-Ату. Більшість же артистів оперного переїхала в Красноярськ, де об’єдналася з колективом Дніпропетровського театру опери і балету. Трупи артистів неодноразово виїжджали на фронт, де дали близько 150 концертів.

У 1944 році одеський оперний чудом уцілів: фашисти планували зірвати його при відступі. Але 10 квітня, в день визволення Південної Пальміри від гітлерівських окупантів, на балконі будівлі замайорів радянський прапор. Саме звідси, від оперного театру, пройшли переможним маршем через місто радянські солдати-визволителі.

У післявоєнні роки та наступні десятиліття театр підтвердив свою високу репутацію. В буклеті, випущеному до відкриття оперного після чергової реставрації 1965 – 1967 років, значилось 28 оперних та 24 балетних спектаклів. Тут народжувались нові вистави, змінювались цілі епохи, які проходили під впливом видатних творчих лідерів. Тут сформувались і стали відомими прекрасні музиканти, співаки, танцівники. І нині в театрі працює ціле сузір’я зрілих майстрів й талановитої молоді.

Під час реконструкції театру 1996 – 2007 років трупа оперного давала спектаклі на сценічних майданчиках діючих одеських театрів, виступала на міжнародних фестивалях. Артисти і оркестр театру багато гастролювали. У 1993-му і 1995-му роках оркестр виїжджав в Італію; у 1994-му на сцені театру Карло Феліче в Генуї відбулась прем’єра «Орлеанської діви». Петра Чайковського та ораторії Людвіга ван Бетховена «Христос на Маслиновій горі». У 1996-му і 1997-му роках італійській публіці були представлені опери «Травіата», «Сільська честь», «Паяци», «Трубадур», «Тоска», «Мадам Баттерфляй», «Кармен».

У 1996-му всього за два тижні п’ятнадцять тисяч іспанців відвідали спектаклі «Кармен», «Травіата», «Сільська честь» та «Паяци». Трупа театру гастролювала в Кореї («Спляча красуня»), США (з концертною програмою балету), Китаї («Шопеніана» та «Кармен-сюїта») Лівані («Лебедине озеро», «Мадам Баттерфляй», «Аїда», «Лускунчик»), на Кіпрі («Ріголетто», «Мадам Баттерфляй»), в Швейцарії («Малам Баттерфляй», «Євгеній Онєгін», «Травіата», «Баядерка», «Спляча красуня», «Тоска», «Жизель»), Об’єднаних Арабських Еміратах («Кармен»), Греції («Лускунчик», «Лебедине озеро», «Спляча красуня»), Великобританії («Севільський цирульник», «Травіата», «Ріголетто», «Мадам Баттерфляй»).та в інших країнах.

У 2007 році, в день відкриття після реконструкції, Одеський академічний театр опери і балету був удостоєний статусу «Національний».

На першій церемонії відкриття театру, яка відбулася 1887 року, Фердинанд Фельнер виголосив слова, які на втратили актуальність і сьогодні: «Міцно й непорушно, як скеля, стоїть ця будівля на зло заздрісникам й слугує втіленням сили міста, яке створило її. Після дня, проведеного в боротьбі за існування, кожен громадянин знайде тут супокій та ясність духу, а разом з тим і новий стимул до всього гарного й благородного».