ГоловнаРепертуарБалети«Дон Кіхот»Про балет «Дон Кіхот». Есе Неллі Іванової-Георгієвської

Про балет «Дон Кіхот». Есе Неллі Іванової-Георгієвської

Балету «Дон Кіхот» судилося стати одним з найпопулярніших серед репертуарів чи не усіх балетних труп світу – через яскраву танцювальність, виразну мелодійність і ритмічне різноманіття його музичної основи, багатство і надзвичайну красу хореографічних форм і композицій, низку ефектних комедійних акторських партій.

Сюжет роману Міґеля де Сервантеса Сааведра багаторазово ставав приводом для розробки сценарних проектів балетних вистав, що створювались балетмейстерами європейських театрів на різну музику. Вперше балет із такою назвою був представлений у 1740 році у Відні талановитим австрійським хореографом Францем Гільфердінґом. За 200 років глядачі побачили варіанти прочитання теми мандрівного лицаря балетмейстерами різного рівня, серед яких є й видатні, як Жан Жорж Новер, Луї Мілон, Шарль Дідло, Авґуст Бурнонвіль, Серж Лифар, Джордж Баланчин тощо. Більшість з цих постановок не мали довгого сценічного життя і не збереглися.

Серед усіх балетних версій «До Кіхота» набув поширення творчий доробок видатного російського балетмейстера французького походження Маріуса Петіпа, що у 1869 році у Большому театрі Москви представив виставу «Дон Кіхот, балет у 4 актах, 8 картинах з прологом». Через два роки майстер здійснив постановку нової редакції у Маріїнському театрі Петербурґа. Музику для цього балету написав Людвиґ Мінкус, того часу відомий австрійський композитор, скрипаль і дириґент, що на початку 1850-х років переїхав до Росії, де, крім різноманітної музичної діяльності, виконував обов’язки інспектора балетної музики і створив багато балетних творів як композитор. Професійний знавець специфіки балетного театру і вимог до балетної музики, Мінкус на замовлення Маріуса Петіпа створив яскраву різножанрову партитуру балету «Дон Кіхот», що стала мелодійною, темпо-ритмічною основою для різноманітних танцювальних номерів і композицій. Сценарний проект вистави був дуже простим, наївним, але яскравість і багатство тематичних і ритмічних фарб музики і хореографії спричинили грандіозний успіх цього балету і його життєздатність до сьогодні.

Цей балет став однією з перших великих вистав Маріуса Петіпа на його шляху до створення естетичного та художнього канону класичного танцю, що мав поєднати аполонічні форми академічного танцю, живість характерного, виразність пантоміми і акторської гри у гармонійній поліфонічній композиції. Художня версія Маріуса Петіпа привертала творчу увагу багатьох постановників, і найбільш вдалими редакціями вважають постановки балету на початку ХХ століття у Москві і Петербурзі видатним російським балетмейстером Олександром Горським. Всі подальші постановки здійснювались значною мірою на підставі хореографії М. Петіпа у редакції О. Горського.

Цей балет відтворює сценічний, дещо спрощений варіант російського розуміння «іспанського духу» кінця ХІХ – початку ХХ століть. Тут присутня атмосфера гри-боротьби, змагання, що втілена у філософію іспанської кориди як символу життя людини у світі, – це й двобій мандрівного лицаря Дон Кіхота зі злими силами світу, й веселі жіночі майже бійки на площі, й суперництво тореадорів, й кумедний конфлікт між Гамашем та Кітрі, й вічна любов-боротьба чоловіка і жінки. Крім того, у танцювальному вирі балету живе стихія майданного карнавалу, у коловерті якого всі події набувають життєвої сили і радості буття.

Все це знайшло блискуче втілення у хореографічних формах. М. Петіпа, створюючи це справжнє свято танцю, використав усі відомі тоді танцювальні форми. Перш за все, це велике класичне па (фр. grand pas), що складається з декількох частин і виконується солістами і кордебалетом. Важливою його частиною є па-де-де (фр. Pas-de-deux) – дует-змагання солістів, що складається з антре, тобто виходу (фр. entrée), дуетного повільного танцю, адажіо, сольних чоловічих та жіночих варіацій і спільної коди. Це найпоширеніша академічна форма класичного балету, якій притаманна певна танцювальна логіка, послідовність контрастних елементів, їх гармонійна єдність. В балеті багато характерних танців – такого виду сценічного танцю, що виражає певних характер чи образ персонажу, або відтворює риси народного танцю. Текст балету «Дон Кіхот» містить прекрасні кордебалетні композиції – масові танці як класичного зразка (у сцені «Сон»), так і яскраво-характерного (сегідилья чи циганський танець). Авторами використовуються виразні можливості пантоміми, пропонуються сцени, що потребують акторської майстерності від виконавців. Отже, ця вистава цікава своїм різноманіттям і для глядачів, і для виконавців.

В Одеському театрі опери та балету до постановки «Дон Кіхота» звертались неодноразово в різні періоди, і кожного разу режисерське і хореографічне прочитання вистави визначалось тими уявленнями про природу і призначення балетного мистецтва, що тоді панували.

Радянський балетний театр 30-50 років був значною мірою зорієнтований на естетику і режисерські принципи драматичного театру, балетна творчість розгорталася в річищі ідей психологічного реалістичного театру К. Станіславського. Наслідком цього стало не лише намагання досягти реалістично-достовірної та логічно обґрунтованої постановки, а й нехтування природою балетного мистецтва як танцювального, бо перевага віддавалась ритмізованій пантомімі як драматургічному засобу. Постановки балету «Дон Кіхот» на одеській сцені тих років набували акцентовано реалістичної переконливості і підкреслювали соціально-класову природу подій і характерів (1933 – Павло Вірський, Микола Болотов; 1936 – Михайло Мойсеєв; 1952 – Вахтанґ Вронський), але й тоді не втрачали найкращих зразків класичної традиції Петіпа і Горського.

60-80-ті роки в балетному театрі були часом розквіту творчих індивідуальностей, коли балетмейстери, художники, виконавці розкривали свою власну особливість, даруючи глядачеві різноманіття стилів, хореографічних засобів, танцювально-пластичних композицій. Одеському театру пощастило здобути слави творчої лабораторії, де хореографи розширювали межі виразності балетної мови, досягаючи у формуванні вигадливих композицій симфонічної злагодженості і складності.

Балет «Дон Кіхот» і в цей період був у нагоді, свої редакції його запропонували всі, хто працював головним балетмейстером, і його вигляд був зумовлений рівнем професіоналізму та смаком постановників.

1966 року вистава вийшла у редакції Миколи Трегубова, що її професіоналізм відмічали й фахівці, й глядачі, але не вбачали в ній оригінальних постановочних рішень.

Ігор Чернишов продемонстрував витончений академічний смак і вірність петербурзьким класичним традиціям, поставивши «Дон Кіхот» у 1970 році, в якому вилучив ті сцени, що були вставлені різними хореографами впродовж історії життя цього балету (перш за все циганський табір). Під його головуванням технічний, художній і етичний рівень балетної творчості в трупі виріс настільки, що ця вистава була справжнім святом танцю.

Чергова прем’єра відбулася 1979 року, коли Віктор Смірнов-Голованов разом із Наталею Риженко у свою редакцію «Дон Кіхота» внесли притаманні московській традиції драматургічні акценти, танцювальні композиції і номери та повернули вилучені фрагменти. Балет став виглядати через пантомімні сцени прологу, циганського табору, битви із вітряком дещо архаїчним, але зберігав безумовні перлини, створені свого часу М. Петіпа і О. Горським.

Реставрація будівлі театру призвела до втрати балету «Дон Кіхот» із поточного репертуару. Тепер театр разом із глядачами переживає щастя повернення на сцену цього хореографічного шедевру.


Видео

    Грудень, 2016

    ПнВтСрЧтПтСбНд
       12345678910111213141516171819202122232425262728293031