ГоловнаРепертуарКонцерти«Messa da Requiem»

«Messa da Requiem»

«Messa da Requiem»

Джузеппе Верді

Тривалість: 1 година 25 хвилин

Диригент-постановник – народний артист Республіки Молдова Олександру Самоїле
Хормейстер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Леонід Бутенко

 

 


Члени постановчої групи

Концертмейстери - Марина Маринич, Наталія Русіняк, Вероніка Струк, Лариса Хороленко
Художник зі світла - В'ячеслав Ушеренко
Зав. художньо-постановочної частини - Віктор Янчук
Начальник машинно-декораційного цеху - Віктор Мелешко
Художники-гримери - Олена Васильчик, Євгенія Галенко


Головний диригент театру - народний артист Республіки Молдова Олександру Самоїле

Головний режисер театру - Оксана Тараненко
Головний хормейстер театру - заслужений діяч мистецтв України Леонід Бутенко
 

Реквієм

Реквієм – хоровий твір з багатьох частин у супроводі оркестру, зазвичай з участю солістів. Виник як заупокійне католицьке богослужіння з музичними частинами на латинський текст, але пізніше втратив обрядовий характер і перейшов у концертну практику.

Реквієм (лат. Requiem, буквально «(на) упокій») – служба (меса) в католицькій і лютеранській церквах, за начальним словом інтроїта (один з елементів, що відкриває месу в західних літургійних обрядах) «Requiem aeternam dona eis, Domine» («Спокій вічний даруй їм, Господи»).

В основі реквієму – латинська секвенція (поетичний жанр і форма богослужебної музики католиків) «Dies Irae» (День Гніву). Вважається, що текст секвенції з’явився у ХШ столітті. Авторство приписують францисканському монаху Томазо ді Челано. Частіше, ніж інші середньовічні співи, він використовувався у творах композиторів ХVIII – ХХ століть як музичний образ, що втілював уявлення людини про смерть, як символ трагічного.

Dies Irae, dies illa
Solvet saeclum in favilla
Teste David cum Sibylla.
Quantus tremor est futurus
Quando judex ex venturus,
Cuncta stricte discussurus!

День Гніву, той день
Розвіє (переведе) всесвіт в прах,
Свідки тому – Давид і Сівіла.
Усе тремтітиме
Коли з’явиться Суддя
Аби всіх суворо судити!

Реквієм відповідає панахиді в православній церкві. Але православна церква обмежувалась чіткими лініями людських голосів і не залучала звучання музичних інструментів. В рамках католицьких служб міг звучати і орган, і цілий симфонічний оркестр. Це – питання культурної традиції. Саме в приміщенні католицького храму з його дивовижною акустикою і спільним звучанням людського голосу й інструментів були створені перші музичні шедеври.

Багато століть реквіємами були григоріанські хорали, названі так на честь папи Григорія І.

З часом реквієм вийшов з церковних стін і став самостійним жанром. Змінив він і мову. Спочатку написання музики реквієму було можливим тільки на канонічний латинський текст з достатньо суворою відповідністю частин. Пізніше композитори брали біблійні тексти своїми рідними мовами – німецькою, англійською та іншими. Перші реквієми, написані професійними композиторами, з’явились у ХVІ столітті. У ХХ поширились реквієми на неканонічні тексти і не пов’язані з церковною службою.

На сьогодні написано не менше 2000 реквіємів, серед яких чимало світових шедеврів Це реквієми Вольфганга Амадея Моцарта, Джузеппе Верді, «Німецький реквієм» Йоганнеса Рамса, «Військовий реквієм» Бенджаміна Бріттена, «Польський реквієм» Кшиштофа Пендерецького.

Назва «реквієм» в переносному значенні також використовується в інших видах мистецтва для позначення твору, присвяченого пам’яті померлого чи померлих.

 

Склад виконавців

СОПРАНО – народна артистка України Лариса Зуєнко, Інга Мартинова
МЕЦЦО-СОПРАНО – заслужена артистка України Тетяна Спаська, Марина Годулян
ТЕНОР – заслужений артист України Владислав ГорайОлег Злакоман 
БАС – народний артист України Василь Навротський, Віктор Шевченко

Виконавці в найближчій виставі

Склад виконавців на 29 квітня

Диригент - народний артист Республіки Молдова Олександру Самоїле

Історія створення Messa da Requiem Джузеппе Верді

«Mesa da Requiem» (Реквієм) – єдиний твір Верді, який користується такою ж широкою популярністю, як і кращі з його двадцяти шести опер.

За стилем «Реквієм» близький до пізніх опер Верді, насамперед до створюваної паралельно з ним «Аїди». З точки зору слухача він є не меншою драмою, ніж ті, які розвиваються в «Аїді» чи «Дон Карлосі». Релігійний за формою, за змістом і духом «Реквієм» Верді – музика, безумовно, світська. Великий за складом оркестр не тільки акомпанує співакам, але й малює яскраві картини. І в операх, і в «Реквіємі» найголовнішим для Верді є сила і краса людського духу, яскравість і напруженість емоцій. Завдяки цьому твір міцно утвердився в репертуарі музичних закладів і увійшов в історію музики як найбільш театральне втілення традиційної церковної заупокійної служби.


Закінчений навесні 1874-го, через кілька років після опери «Аїда», «Реквієм» має довгу історію створення. Він увічнив пам’ять про великих співвітчизників Верді: композитора Джоаккіно Россіні та письменника Олександро Мандзоні.

13 листопада 1868 року помер Россіні. «Хоча мене й не пов’язувала з ним дуже тісна дружба, я оплакую разом з усіма втрату цього великого артиста, – писав Верді. – У світі згасло велике ім’я! Це імя найпопулярніше в нашу епоху, слава найширша, – і це була слава Італії!».

Особисті контакти між Россіні і Верді, які виникли на основі поваги і взаємного визнання, були досить сердечними, але нечастими. Россіні умів бути веселим і дотепним, а Верді не був таким ніколи, проте радів дружбі і захопленню старшого колеги. Так на віллі Святої Агати він зберігав у спеціальній рамці записку, надіслану йому Россіні з Парижу у 1865 році: «Россіні, колишній композитор і піаніст четвертого рівня, блискучому композитору Верді, піаністу п’ятого рівня».

Коли Россіні помер, Верді, всупереч своїй неприязні до всякої демонстративності, визнав за необхідне скористатися своїм беззаперечним авторитетом для того, щоб посприяти визнанню Россіні на національному рівні.

Верді представив проект увічнення його пам’яті: «Я запропонував би найшановнішим італійським композиторам об’єднатися з метою написання траурної меси, яку б виконали в річницю смерті Россіні». Верді наполягав на особливій урочистості прем’єри: виконання має відбутися в Болоньї саме в першу річницю смерті Россіні. Однак з вини диригента прем’єра зірвалася і композитор порвав з ним дружні стосунки, які тривали двадцять років. Через рік Верді заявив, що вирішив сам створити увесь реквієм. На той час він уже написав дві перші частини.

П’ять років потому, у 1873-му, його приголомшила смерть людини, яку він поважав і визнавав найбільше – письменника Олександро Мандзоні.

Композитор називав Мандзоні Великим поетом, Великим громадянином, Святою людиною, славою Італії, а надісланий йому портрет Мандзоні з власноручним надписом вважав найдорожчою реліквією.

У травні 1867 року приятелька Верді графиня Клариса Маффеї, яка також товаришувала з Мандзоні, влаштувала зустріч письменника з дружиною Верді Джузеппіною Стреппоні. Коли Джузеппіна вручила Верді портрет Мандзоні з присвятою «Джузеппе Верді, італійській славі, від старезного ломбардійського письменника», і розповіла йому про зустріч, той «почервонів, зблід і спітнів; зірвав з себе капелюха і зім»яв його, майже перетворивши на корж. Більше того (і хай це залишиться між нами), суворий і гордовитий ведмідь із Буссето заплакав». Так писала Стреппоні в листі до Маффеї 21 травня 1867 року.

Пізніше Верді познайомився з письменником особисто. «У присутності Мандзоні я почуваюсь настільки маленьким (а взагалі то я гордий, як Люцифер), – писав Верді, – що я ніколи чи майже ніколи не можу сказати ні слова».

Ставлення Верді до Мандзоні виходило далеко за межі простого захоплення видатним італійським романістом та інтелектуалом. Це було бажання вірити, незважаючи ні на що, в гідність людської природи, а виразником цієї гідності в Італії був тоді тільки Мандзоні. І, маючи справжню духовну шляхетність, гордій Верді по-синівськи ніяковів перед ним.

На похорони Мандзоні композитор не поїхав («у мене не вистачить мужності бути присутнім на його похоронах»), – для нього там було надто велелюдно, офіціозно й риторично передбачуване, – але через кілька днів, 29 травня, він написав Кларисі Маффеї: «Разом з ним відходить найчистіша, найсвятіша, найвища наша слава! Почитав я багато газет, і жодна з них не говорить так, як треба. Багато слів, але не пережитих. Не обійшлось і без того, щоби вколоти. Навіть його! О, що ми за мерзенні істоти!» У його скорботі все ще звучала пам’ять про надзвичайну байдужість усіх після смерті Россіні.

Горе Верді після смерті Олександро Мандзоні було надзвичайно глибоким, і можна лише здогадуватись про те, наскільки болючими з молодих років були для композитора самотність та недовірливість. Відчай, потрясіння, що звучать у «Реквіємі», беруть витоки насамперед від цих інтенсивних і таємничих духовних зв’язків.

Те, що відомо про життя Верді, – а відомо немало про його взаємини з іншими людьми, про його симпатії, друзів – свідчить про його стриманість, відчуженість і суворість. Навіть його дружна Джузеппіна Стреппоні, яку Верді любив і поважав і яка тихо супроводжувала його майже все життя, не називала його на ім’я, особливо на публіці. І для неї він був «Верді». Природна гордість зовнішності, різкість манер і суджень, суворість складають зовнішній аспект драматичного генія Верді. Заключний шедевр його творчого життя – «Фальстаф» – лише частково спростовує це враження, яке інші твори, навпаки, підтверджують.

Саме трагічне сприйняття життя надихнуло найвищі сторінки музики Верді. Уже наступного дня після похорону Мандзоні Верді вирішив створити величний пам’ятник «нашому Святому» – ним стане реквієм, який кращі співаки виконають в Мілані в річницю смерті письменника. І Верді знову взяв у руки трагічний фрагмент, написаний в пам’ять про Россіні у 1868 році, щоб зробити його завершенням власної меси, покликаної стати відображенням його особистого горя і сум’яття.

Верді працював над «Реквіємом» настільки швидко, що уже через три місяці, у серпні 1873 року, послав запрошення для участі у прем’єрі улюбленій співачці, першій Амнеріс італійської постановки «Аїди» Марії Вальдман. На партію сопрано він вибрав видатну чеську співачку, сорокарічну Терезу Штольц (Терезину Штольцеву), яка брала участь в італійських прем’єрах «Дона Карлоса», «Сили долі» та «Аїди».

Прем’єра відбулася в першу річницю смерті Мандзоні, 22 траня 1874 року в Мілані, в соборі Сан Марко під управлінням Верді, а через три дні – в театрі «Ла Скала» з величезним успіхом.


«Реквієм» Верді не вписався в правила і ритм літургії і не може супроводжувати поховання. Але хоча він і не підходить для богослужіння, у ньому збережені всі традиційні частини меси.

Відмовившись від первісно задуманих дванадцяти частин, Верді розділив текст католицької заупокійної меси на сім частин, з яких найграндіозніша – друга – в свою чергу складається з дев’яти епізодів. Виконують «Реквієм» сопрано, меццо-сопрано, тенор, бас, хор і оркестр.

Верді – геніальний оперний композитор і його оперна іпостась в «Реквіємі» проявилась на повну силу. Кожен з чотирьох солістів має великі розгорнуті арії, складні за виконанням і приголомшливі за змістом.

Цей твір зворушує: одні називають його великою відозвою до Предвічного Отця у спробі перебороти крик відчаю перед лицем смерті, інші – потужною «медитацією про смерть» для солістів, хору й оркестру. Проявивши всю міць своєї пристрасті, Верді створив не церемонію, а зображення – трагічне й ліричне, символічне й пряме – наших почуттів перед лицем смерті. «Реквієм» Верді – вистраждана екзистенціальна думка, меланхолія, страх і надія людини.

Микола Леонідович Огренич

Микола Леонідович Огренич народився 8 грудня 1937 року в райцентрі Іванівка Одеської області. 1966-го закінчив Одеську консерваторію (зараз - Національна музична академія) імені А. Нежданової (клас О. Благовидової). З 1962 – соліст Одеського театру музичної комедії, у 1996 - 1998 роках – соліст Одеського театру опери і балету.

У 1967-1969 роках стажувався в «Ла Скала», виступав з концертами в Мілані й Флоренції.

Микола Огренич – дипломант Всесоюзного конкурсу вокалістів імені М. Глінки (1965); лауреат міжнародних конкурсів: вокалістів у Верньєр (7-а премія, 1969), імені П.Чайковського (1-а премія, 1970).

З 1970 року Микола Огренич – викладач Одеської консерваторії, з 1984-го – ректор, з 1988-го – професор. Народний артист УРСР (1975).

За період свого творчого життя співак виконав чимало оперних партій. Серед них – Водемон (опера «Іоланта» П. Чайковського), Ленський (опера «Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Самозванець (опера «Борис Годунов» М. Мусоргського), Каварадоссі (опера «Тоска» Дж. Пуччіні), Рудольф (опера «Богема» Дж. Пуччіні), Манріко (опера «Трубадур» Дж. Верді), Хозе (опера «Кармен» Ж. Бізе) та інші.

Микола Огренич пішов з життя у 2000 році. Він увійшов в історію світового вокального мистецтва та в історію музичної Одеси як один з найсвітліших образів.

Видео