ГоловнаРепертуарКонцерти«Messa da Requiem» Історія створення Messa da Requiem Джузеппе Верді

Історія створення Messa da Requiem Джузеппе Верді

«Mesa da Requiem» (Реквієм) – єдиний твір Верді, який користується такою ж широкою популярністю, як і кращі з його двадцяти шести опер.

За стилем «Реквієм» близький до пізніх опер Верді, насамперед до створюваної паралельно з ним «Аїди». З точки зору слухача він є не меншою драмою, ніж ті, які розвиваються в «Аїді» чи «Дон Карлосі». Релігійний за формою, за змістом і духом «Реквієм» Верді – музика, безумовно, світська. Великий за складом оркестр не тільки акомпанує співакам, але й малює яскраві картини. І в операх, і в «Реквіємі» найголовнішим для Верді є сила і краса людського духу, яскравість і напруженість емоцій. Завдяки цьому твір міцно утвердився в репертуарі музичних закладів і увійшов в історію музики як найбільш театральне втілення традиційної церковної заупокійної служби.


Закінчений навесні 1874-го, через кілька років після опери «Аїда», «Реквієм» має довгу історію створення. Він увічнив пам’ять про великих співвітчизників Верді: композитора Джоаккіно Россіні та письменника Олександро Мандзоні.

13 листопада 1868 року помер Россіні. «Хоча мене й не пов’язувала з ним дуже тісна дружба, я оплакую разом з усіма втрату цього великого артиста, – писав Верді. – У світі згасло велике ім’я! Це імя найпопулярніше в нашу епоху, слава найширша, – і це була слава Італії!».

Особисті контакти між Россіні і Верді, які виникли на основі поваги і взаємного визнання, були досить сердечними, але нечастими. Россіні умів бути веселим і дотепним, а Верді не був таким ніколи, проте радів дружбі і захопленню старшого колеги. Так на віллі Святої Агати він зберігав у спеціальній рамці записку, надіслану йому Россіні з Парижу у 1865 році: «Россіні, колишній композитор і піаніст четвертого рівня, блискучому композитору Верді, піаністу п’ятого рівня».

Коли Россіні помер, Верді, всупереч своїй неприязні до всякої демонстративності, визнав за необхідне скористатися своїм беззаперечним авторитетом для того, щоб посприяти визнанню Россіні на національному рівні.

Верді представив проект увічнення його пам’яті: «Я запропонував би найшановнішим італійським композиторам об’єднатися з метою написання траурної меси, яку б виконали в річницю смерті Россіні». Верді наполягав на особливій урочистості прем’єри: виконання має відбутися в Болоньї саме в першу річницю смерті Россіні. Однак з вини диригента прем’єра зірвалася і композитор порвав з ним дружні стосунки, які тривали двадцять років. Через рік Верді заявив, що вирішив сам створити увесь реквієм. На той час він уже написав дві перші частини.

П’ять років потому, у 1873-му, його приголомшила смерть людини, яку він поважав і визнавав найбільше – письменника Олександро Мандзоні.

Композитор називав Мандзоні Великим поетом, Великим громадянином, Святою людиною, славою Італії, а надісланий йому портрет Мандзоні з власноручним надписом вважав найдорожчою реліквією.

У травні 1867 року приятелька Верді графиня Клариса Маффеї, яка також товаришувала з Мандзоні, влаштувала зустріч письменника з дружиною Верді Джузеппіною Стреппоні. Коли Джузеппіна вручила Верді портрет Мандзоні з присвятою «Джузеппе Верді, італійській славі, від старезного ломбардійського письменника», і розповіла йому про зустріч, той «почервонів, зблід і спітнів; зірвав з себе капелюха і зім»яв його, майже перетворивши на корж. Більше того (і хай це залишиться між нами), суворий і гордовитий ведмідь із Буссето заплакав». Так писала Стреппоні в листі до Маффеї 21 травня 1867 року.

Пізніше Верді познайомився з письменником особисто. «У присутності Мандзоні я почуваюсь настільки маленьким (а взагалі то я гордий, як Люцифер), – писав Верді, – що я ніколи чи майже ніколи не можу сказати ні слова».

Ставлення Верді до Мандзоні виходило далеко за межі простого захоплення видатним італійським романістом та інтелектуалом. Це було бажання вірити, незважаючи ні на що, в гідність людської природи, а виразником цієї гідності в Італії був тоді тільки Мандзоні. І, маючи справжню духовну шляхетність, гордій Верді по-синівськи ніяковів перед ним.

На похорони Мандзоні композитор не поїхав («у мене не вистачить мужності бути присутнім на його похоронах»), – для нього там було надто велелюдно, офіціозно й риторично передбачуване, – але через кілька днів, 29 травня, він написав Кларисі Маффеї: «Разом з ним відходить найчистіша, найсвятіша, найвища наша слава! Почитав я багато газет, і жодна з них не говорить так, як треба. Багато слів, але не пережитих. Не обійшлось і без того, щоби вколоти. Навіть його! О, що ми за мерзенні істоти!» У його скорботі все ще звучала пам’ять про надзвичайну байдужість усіх після смерті Россіні.

Горе Верді після смерті Олександро Мандзоні було надзвичайно глибоким, і можна лише здогадуватись про те, наскільки болючими з молодих років були для композитора самотність та недовірливість. Відчай, потрясіння, що звучать у «Реквіємі», беруть витоки насамперед від цих інтенсивних і таємничих духовних зв’язків.

Те, що відомо про життя Верді, – а відомо немало про його взаємини з іншими людьми, про його симпатії, друзів – свідчить про його стриманість, відчуженість і суворість. Навіть його дружна Джузеппіна Стреппоні, яку Верді любив і поважав і яка тихо супроводжувала його майже все життя, не називала його на ім’я, особливо на публіці. І для неї він був «Верді». Природна гордість зовнішності, різкість манер і суджень, суворість складають зовнішній аспект драматичного генія Верді. Заключний шедевр його творчого життя – «Фальстаф» – лише частково спростовує це враження, яке інші твори, навпаки, підтверджують.

Саме трагічне сприйняття життя надихнуло найвищі сторінки музики Верді. Уже наступного дня після похорону Мандзоні Верді вирішив створити величний пам’ятник «нашому Святому» – ним стане реквієм, який кращі співаки виконають в Мілані в річницю смерті письменника. І Верді знову взяв у руки трагічний фрагмент, написаний в пам’ять про Россіні у 1868 році, щоб зробити його завершенням власної меси, покликаної стати відображенням його особистого горя і сум’яття.

Верді працював над «Реквіємом» настільки швидко, що уже через три місяці, у серпні 1873 року, послав запрошення для участі у прем’єрі улюбленій співачці, першій Амнеріс італійської постановки «Аїди» Марії Вальдман. На партію сопрано він вибрав видатну чеську співачку, сорокарічну Терезу Штольц (Терезину Штольцеву), яка брала участь в італійських прем’єрах «Дона Карлоса», «Сили долі» та «Аїди».

Прем’єра відбулася в першу річницю смерті Мандзоні, 22 траня 1874 року в Мілані, в соборі Сан Марко під управлінням Верді, а через три дні – в театрі «Ла Скала» з величезним успіхом.


«Реквієм» Верді не вписався в правила і ритм літургії і не може супроводжувати поховання. Але хоча він і не підходить для богослужіння, у ньому збережені всі традиційні частини меси.

Відмовившись від первісно задуманих дванадцяти частин, Верді розділив текст католицької заупокійної меси на сім частин, з яких найграндіозніша – друга – в свою чергу складається з дев’яти епізодів. Виконують «Реквієм» сопрано, меццо-сопрано, тенор, бас, хор і оркестр.

Верді – геніальний оперний композитор і його оперна іпостась в «Реквіємі» проявилась на повну силу. Кожен з чотирьох солістів має великі розгорнуті арії, складні за виконанням і приголомшливі за змістом.

Цей твір зворушує: одні називають його великою відозвою до Предвічного Отця у спробі перебороти крик відчаю перед лицем смерті, інші – потужною «медитацією про смерть» для солістів, хору й оркестру. Проявивши всю міць своєї пристрасті, Верді створив не церемонію, а зображення – трагічне й ліричне, символічне й пряме – наших почуттів перед лицем смерті. «Реквієм» Верді – вистраждана екзистенціальна думка, меланхолія, страх і надія людини.


Видео

    Грудень, 2016

    ПнВтСрЧтПтСбНд
       12345678910111213141516171819202122232425262728293031