ГоловнаРепертуарОпери«Геній і злодійство»

«Геній і злодійство»

«Геній і злодійство»

Перше відділення: музика В. А. Моцарта і А. Сальєрі
Друге відділення: М. Римський-Корсаков, опера «Моцарт і Сальєрі»
Виконується з одним антрактом

Тривалість вистави з урахуванням антракту: 1 година 40 хвилин

Режисер-постановник – народний артист України Василь Навротський
Диригент-постановник – заслужений артист України Ігор Шаврук
Художник-постановник – Тетяна Іванова
Художник з костюмів – Сергій Васильєв
Художник зі світла – В'ячеслав Ушеренко
Відео-сценографія – Михайло Херсонський
Художній керівник проекту – Лала Алескерова
 


Про проект

Проект «Геній і злодійство» складається з елементів, що взаємодоповнюються – з опери та концертної програми. Поєднуючи легенду і факти, постановники пропонують глядачеві глибше зрозуміти і відчути цю історію.

Музика В. А. Моцарта і А. Сальєрі, яку виконують оркестр і солісти театру в першому відділенні – це музичні факти. Опера «Моцарт і Сальєрі» – це озвучена в музиці легенда з глибоким філософським змістом.

Стосунки генія й таланту, природа творчості, людська заздрість – теми вічні і завжди актуальні. Тому на сцені створений умовний простір, що нагадує про епоху, в якій відбувались події, але наближений до сьогодення стилем костюмів та відеодекораціями. Використовуючи сучасні засоби впливу, постановники повністю витримують кожну ноту партитури Римського-Корсакова і закладений в ній зміст – так само, як у свій час композитор дотримувався кожного слова Пушкіна.

Про оперу «Моцарт і Сальєрі»

«Моцарт і Сальєрі» – питання про сутність і взаємовідносини таланта й генія». В. Г. Белінський

Смерть Моцарта завжди була оповита романтичною таємничістю, яка створила підгрунтя для різноманітних тверджень і легенд. В часи О. С. Пушкіна побутувала тоді ще остаточно не спростована версія про те, нібито Моцарта отруїв Сальєрі. Пушкін скористався цією легендою: його захопила думка протиставити генію, якому все до снаги, болісні сумніви заздрісного суперника.

Образи в трагедії – вигадані і лише умовно співпадають зі своїми прототипами. Історичний Сальєрі не схожий на пушкінського: він мав не «приглушену славу», про яку говорить герой драми, а відомість, значно ширшу за популярність Моцарта. В пушкінській п’єсі Моцарт відіграє службову роль, він – іскра, від якої загоряється полум’я, що освітлює для нас душу Сальєрі.

«Яка глибока й повчальна трагедія, – писав В. Г. Белінський. – Який величезний зміст і в якій безкінечно художній формі!»

Лібрето опери М. А. Римського-Корсакова з незначними скороченнями дослівно повторює текст «Моцарта і Сальєрі» А. С. Пушкіна. В опері Римського-Корсакова, як і в Пушкіна, головний герой – Сальєрі. Його трагедія розкрита з великою художньою силою.
«Пам’яті О. С. Даргомижського» – зазначено на титульній сторінці опери «Моцарт і Сальєрі». Ця авторська посвята – визнання Римським-Корсаковим величезної заслуги Даргомижського в створенні жанру камерної опери. Даргомижський започаткував «озвучування» геніальних пушкінських «Маленьких трагедій», написаних як ідеальні оперні лібрето.

М. А. Римський-Корсаков розпочав роботу над оперою на початку 1897 року. У серпні опера була завершена, а в листопаді 1897 року композитор зміг продемонструвати оперу вузькому колу слухачів у себе дома – камерність опери давала таку можливість. «Усім сподобалось, В. В. Стасов багато галасував», – зазначав композитор пізніше.

Публічна прем’єра відбулась 6 (18) листопада 1898 року на сцені Російської приватної опери (театр Сави Мамонтова) під керуванням Йосипа Труффі та з оформленням художника М. Врубеля. Партію Моцарта виконував Василь Шкафер, партію Сальєрі – Федір Шаляпін. Геніальний співак дуже любив цю роль і, за його бажанням, вона часто йшла в російських музичних театрах. Партію Сальєрі Шаляпін співав протягом всього свого життя, а до від’їзду за кордон був її єдиним виконавцем на теренах російської імперії.

«Моцарт і Сальєрі – найлаконічніша опера М. А. Римського-Корсакова. Вона не має оперно-театральних ефектів, композитор зумисно взяв оркестр зі зменшеним складом, створив камерну обстановку.

Співачка Надія Забела (дружина художника М. Врубеля), яка виконувала всі жіночі ліричні партії в операх Римського-Корсакова, захоплено відгукувалась саме про камерне виконання цієї опери (щоправда, йдеться про таких корифеїв, як Федір Шаляпін та Сергій Рахманінов, який акомпанував на роялі).

Опера «Моцарт і Сальєрі » – тонкий психологічний етюд. Складний внутрішній світ героїв композитор передає з допомогою гнучкого, інтонаційно виразного речитативу й аріозної декламації.

«Твір цей, – писав композитор, – був справді чисто голосовим; мелодійна тканина, яка дотримувалась усіх вигинів тексту, створювалась передовсім; супровід, досить складний, з’явився після, і первісний ескіз його дуже відрізнявся від остаточної форми оркестрового супроводу».

Після Даргомижського і Римського-Корсакова до «Маленьких трагедій» звернулись Цезар Кюї («Бенкет під час чуми», 1900) та Сергій Рахманінов («Скупий лицар», 1905).

Перше відділення

Музика Вольфганга Амадея Моцарта і Антоніо Сальєрі
Виконують оркестр і солісти театру
Диригент – заслужений артист України Ігор Шаврук

І варіант

Антоніо Сальєрі. Венеційська симфонія D-dur в трьох частинах
Антоніо Сальєрі. Увертюра до музичної комедії «Мавр»
Вольфганг Амадей Моцарт. Арія “Vorrei spiegarvi”
Вольфганг Амадей Моцарт. Концерт для фортепіано з оркестром №23 A-dur в трьох частинах. Соло на роялі – Ігор Парада

ІІ варіант

Антоніо Сальєрі. Увертюра до опери «Данаїди»
Вольфганг Амадей Моцарт. Мотет “Exsultate, jubilate” в трьох частинах
Антоніо Сальєрі. Увертюра «Буря на морі» до опери «Цезар на Фармакузі» Вольфганг Амадей Моцарт. Концерт для кларнета з оркестром ля мажор в трьох частинах. Соло – Леонід Попов (кларнет).
 

Друге відділення

М. А. Римський-Корсаков. «Моцарт і Сальєрі», опера на одну дію.

Сцена перша

Опера починається коротким оркестровим вступом, побудованим на темі Сальєрі з його першого монологу. Коли завіса піднімається, ми бачимо Сальєрі. Він у похмурому, пригніченому настрої розмірковує про те, як досяг слави й визнання. Його шлях був важким і тернистим. Він рано відмовився від пустих забавок, оскільки його цікавила тільки музика. Спочатку він «перевірив алгеброю гармонію», потім став творити, домігся високого становища в музичному світі. Але його спокій порушено – з’явився Моцарт. Все дається йому легко, бо він геніальний. Ні, ніколи він, Сальєрі, не був заздрісником. «А нині – сам скажу – я нині заздрісник». І заздрить Сальєрі Моцарту, цьому гультяю.

З’являється Моцарт. По дорозі до Сальєрі він почув, як сліпий скрипаль в трактирі грав арію Керубіно «Voi che sapete» з його «Весілля Фігаро». Це так розвеселило Моцарта, що він привів скрипаля до Сальєрі. Входить скрипаль. Моцарт просить його «З Моцарта нам що-небудь!». Той грає, а Моцарт, слухаючи, сміється. Сальєрі обурюється: «Мені не смішно, коли маляр негідний бруднить мені Мадонну Рафаеля або пародією безчестить Аліг’єрі» і виганяє скрипаля.

Помітивши, що Сальєрі в поганому гуморі, Моцарт хоче піти, але господар утримує його і настирливо допитується, що той йому приніс. Моцарт говорить, що це дрібничка, дві-три думки, котрі з’явилися йому в години безсоння. Моцарт грає. (Фантазія, яку він виконує, повністю створена Римським-Корсаковим, який з вражаючою майстерністю зумів передати характерні особливості музики Моцарта). Фантазія складається з двох частин: перша відрізняється світлою ліричністю, друга сповнена трагічного пафосу.

Сальєрі вражений цією музикою. Він не розуміє, як Моцарт міг, йдучи до нього з цим, зупинитись і зацікавитись якомось трактирним скрипалем. «Ти, Моцарте, не гідний сам себе», – говорить Сальєрі. Він називає Моцарта Богом. «Але моє божество зголодніло», – сміється Моцарт, і вони вирішують разом пообідати в трактирі «Золотий Лев». Моцарт йде, аби попередити домашніх, що не обідатиме з ними.

Сальєрі залишається один, його обсідають ще гнітючіші думки. І нав’язливо переслідує думка про те, що світ має бути звільнений від Моцарта, інакше не тільки він, Сальєрі, а всі жерці музики загинуть. Він дістає отруту, яку носить з собою уже вісімнадцять років. Були хвилини, коли він хотів покінчити з собою, але йому здавалось, що життя ще принесе несподівані дари, що до нього прийдуть захват і натхнення, що, нарешті, він зустріне свого найлютішого ворога і тоді ця склянка стане в нагоді. І ось цей момент прийшов: «Тепер пора! Заповітний дар любові, переходь сьогодні в чашу дружби».

Сцена друга

Оркестровий вступ будується на музиці першої частини фантазії, яку грав Моцарт в попередній сцені.

Моцарт і Сальєрі сидять за столом в трактирі. Тепер з пригніченому настрої Моцарт. Він розповідає Сальєрі, що до нього приходив таємничий незнайомець, одягнутий в чорне, замовив реквієм і зник. Моцарт відразу ж став писати, але ця людина більше не приходила. Та це й на краще: реквієм уже майже готовий і Моцарту шкода було б з ним розлучатись. Але композитору не дає спокою ця «чорна людина», йому здається, що вона переслідує його, як тінь, та й зараз ввижається, що вона з ними тут, третя. Сальєрі з вдаваною бадьорістю заспокоює його. Моцарт згадує, що Сальєрі був другом Бомарше і створив для нього «Тарара», «річ гарну» (Моцарт наспівує мотив з неї).

Раптом він щось згадує і запитує Сальєрі, чи то правда, що Бомарше когось отруїв? Сальєрі говорить, що ні. «Він же геній, – розмірковує Моцарт, – як ти і я. А геній і злодійство – речі несумісні». «Ти гадаєш?», – запитує Сальєрі і з цими словами вкидає отруту в склянку Моцарта.

Моцарт виголошує тост за здоров’я Сальєрі, за їх союз, «що поєднує двох синів гармонії». І п’є. Потім йде до фортепіано і пропонує Сальєрі послухати його «Реквієм». Сальєрі приголомшений, він плаче. В невеликому аріозо він виливає свою душу – «Я ніби виконав важкий обв’язок». Моцарт, бачачи сльози Сальєрі, вигукує: «Якби всі так відчували силу гармонії!». Але відразу ж сам собі заперечує: ні, такого бути не може, хто б тоді турбувався про потреби «низького життя»?

Моцарт відчуває недомагання і йде. Сальєрі залишається один. Він згадує слова Моцарта про те, що геній і злодійство несумісні. «Неправда! – вигукує Сальєрі у відчаї. – А Бонаротті? Чи це казка тупого, безтямного натовпу – й не був убивцею творець Ватикану?».

Без відповіді залишається цей вигук. Заключний короткий монолог Сальєрі, гранично драматичний, закінчується урочисто-похмурими акордами.
 

Дійові особи і вклади виконавців

І

Антоніо Сальєрі:
Венеційська симфонія D-dur в трьох частинах
Увертюра до музичної комедії «Мавр»

Вольфганг Амадей Моцарт:
Арія “Vorrei spiegarvi”, солістка – Надія Сичук
Концерт для фортепіано з оркестром №23 A-dur в трьох частинах, соло на роялі – Ігор Парада

ІІ

Микола Римський-Корсаков,
«Моцарт в Сальєрі», опера
Лібрето за текстом однойменної трагедії О. Пушкіна

Моцарт – заслужений артист України Владислав Горай, Руслан Зіневич
Сальєрі – народний артист України Василь Навротський
 

 

Виконавці в найближчої виставі

Склад виконавців в найближчій виставі буде оголошено пізніше

Микола Андрійович Римський-Корсаков (1844 – 1908)

«Не називайте мене великим. Я пишу Вам не для опублікування… Був тільки один Глінка. Якщо Ви назвете мене глінкеанцем, я подякую Вам – це вищий титул. А який пам’ятник може бути вищим від того, який спорудив Глінка? Він не рукотворний, тому прошу Вас, не називайте мене великим, якщо вже Вам так потрібно – не позбавленим таланту, краще просто – Римський-Корсаков. Ті, хто мене не знає, не повірять, що я великий, тим, хто знає,  це, можливо, сподобається». М.А Римський-Корсаков.

«Я народився в місті Тихвін 6 березня 1844 року… Будинок наш стояв майже на околиці міста, на березі Тихвінки, по той бік якої, навпроти нас, знаходився Тихвінський чоловічий монастир», – так починає свій життєпис в «Літописові мого музичного життя» Микола Андрійович Римський-Корсаков.

Батько композитора, Андрій Петрович Римський-Корсаков, деякий час служив Новгородським віце-губернатором, а потім губернатором Волині; мати, Софія Василівна – донька селянки-кріпачки й багатого орловського поміщика Скарятіна. Музичні здібності хлопчика проявились в ранньому дитинстві, але серйозно навчатись музиці в маленькому провінційному містечку не було в кого. Уроки гри на фортепіано давала сусідка, пізніше – знайома гувернантка. Музичні враження доповнювали народні пісні у виконанні матері й дядька, а також спів у Тихвінському чоловічому монастирі.

Ніка ( так тоді називали його дома) захоплюється астрономією і мріє стати великим мореходом, як його брат і дядько. У 1856 році дванадцятирічного Римського-Корсакова влаштовують в Морський корпус у Петербурзі. Тут він вперше відвідує оперний театр. Кілька разів хлопчик слухав оперу «Іван Сусанін» («Життя за царя») Глінки, яка буквально приголомшила його. В той день, коли він збирався вдруге йти на спектакль, він писав рідним: «Я сьогодні абсолютно щасливий». Опера «Руслан і Людмила» привела хлопчину «в неймовірний захват».

У Петербурзі в малого Римського-Корсакова з’являється й перший справжній учитель – піаніст Ф. А. Канілле. Він порадив обдарованому учню самому творити музику. Заохочений учителем, Римський-Корсаков написав кілька невеличких п’єс.

Ф. А. Канілле, який прекрасно розумів талановитість свого учня, привів його до М. О. Балакірєва, навколо якого групувались молоді композитори – М. Мусоргський, Ц. Кюі, пізніше до них приєднався О. Бородін (Балакірєвський гурток увійшов в історію музики під назвою «Могутня кучка»). Жоден з членів гуртка не мав спеціальної музичної освіти. Балакірєв мав свій метод підготовки до творчої діяльності. Його завданням було дати тему і далі, під його керівництвом, в спільних обговореннях, вирішувались усі складнощі твору. Сімнадцятирічному Римському-Корсакову Балакірєв порадив почати з симфонії.

Наприкінці 1861 року Римський-Корсаков розпочав свій перший великий твір – Першу симфонію. До кінця весни він устиг написати три частини. Твір писався паралельно з випускними екзаменами в Морському корпусі. У квітні того ж року Микола Римський-Корсаков, на відмінно закінчивши навчання, був відправлений гардемарином в навколосвітнє плавання на військовому учбовому кліпері «Алмаз».

До музики й друзів по мистецтву він повернувся лише через три роки. Його композиторським дебютом стало виконання Першої симфонії в концерті Безплатної музичної школи, яке відбулось під керівництвом Балакірєва наприкінці 1865 року. Композитор присвятив свою працю Ф. А. Канілле: вдячний учень – учителю.

Восени 1871 року в Петербурзьку консерваторію на посаду керівника класу практичного твору, інструментовки й оркестрового класу був запрошений новий професор. 28-річний Микола Римський-Корсаков на той час був відомий як автор «Увертюри на три російські теми» і «Сербської фантазії», симфонічної картини «Епізод з новгородської билини про Садка», симфонії-сюїти на сюжет східної казки «Антар». Окрім цього він написав чимало романсів і майже закінчив оперу «Псковитянка».

Микола Римський-Корсаков. Художник В. Сєров

Композитор, який створював складні симфонічні партитури, працював над оперою, не знав елементарних азів музичної грамоти й не був знайомий з термінологією. І раптом пропозиція викладати в консерваторії!..

«Якби я хоч крапелину повчився, якби я хоч на краплину знав більше, чим знав насправді, то для мене було б ясно, що я не можу й не маю права взятися за запропоновану мені справу, що піти в професори було б з мого боку і безглуздо, і недобросовісно», – згадував Римський-Корсаков. Він багато працював і, навчаючи інших, вчився сам, намагаючись заповнити прогалини у своїх теоретичних знаннях і стати по-справжньому професійно освіченим музикантом. «Поступивши в консерваторію професором», він «незабаром став одним з кращих її учнів».

Нова робота захопила Римського-Корсакова і він назавжди розпрощався з кар’єрою морського офіцера.

Прем’єра «Псковитянки» відбулася 1873 року в Маріїнському театрі. Завершення опери співпало зі щасливою подією в особистому житті Римського-Корсакова – його одруженням з Надією Миколаївною Пургольд. Прекрасна піаністка, вона була діяльною учасницею музичних вечорів балакірєвського гуртка. «Наш милий оркестр», – називав її Мусоргський.
У наступні десятиліття діяльність Римського-Корсакова була повністю присвячена музиці: він викладає в консерваторії, займається вдосконаленням власної композиторської техніки (пише канони, фуги), обіймає посаду інспектора духових оркестрів Морського відомства (1873 – 1884 роки) і виступає як диригент, замінює Балакірєва на посаді директора Безплатної музичної школи. А ще, спільно з Балакірєвим і Лядовим, готує до видання партитури обох опер Глінки; записує й гармонізує народні пісні (перша збірка вийшла 1876 року, друга – 1882-го). У 79 його романсах представлена поезія О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. К. Толстого, Л. Мея, О. Фета, Дж. Байрона і Г. Гейне.

Тільки наприкінці 80-х років Римський-Корсаков знову повертається до опери. У 1890 році з’являється «Млада», у 1895-му – «Ніч перед Різдвом». 1896 року був завершений «Садко», який створювався протягом трьох років, 1897-го – «Моцарт і Сальєрі». Наступного року композитор повертається до своєї першої оперної спроби – «Псковитянки» – і пише пролог до неї, одноактну «Віру Шелогу». У 1899 році він закінчує «Царську наречену», наступні два роки присвячені «Казці про царя Салтана», услід за якою з’являються «Сервілія», «Кощій Безсмертний» (1902), «Пан воєвода» (1903), «Сказання про невидимий град Кітеж і діву Февронію» (1904), «Золотий півничок» (1908). У цей же час були написані три кантати: «Світезянка», «Пісня про віщого Олега», «Із Гомера».

Запам’ятався 1905 рік. «…Настало 9 січня і політичне заворушення охопило увесь Петербург, – записує він в «Літописові», – Відгукнулась і консерваторія, захвилювались учні. Почались сходки. Я був обраний в число членів комітету для залагодження стосунків з неспокійними учнями… В результаті всього виявилось: закриття консерваторії, виключення з неї більше сотні учнів, відмова від посади Бернгарда (директора консерваторії) і звільнення мене головною дирекцією, без відома художньої ради, з числа професорів консерваторії».

Вигнаний з консерваторії, композитор присвятив себе роботі над підручником оркестровки, готував до видання партитуру «Сказання про невидимий град Кітеж». Восени консерваторія отримала автономію, першим її обраним, а не призначеним директором став Глазунов. Художня рада попросила Римського-Корсакова повернутися.

Микола Андрійович був талановитим педагогом. За 37 років педагогічної діяльності в консерваторії у нього навчались понад 200 диригентів, музикознавців, композиторів, зокрема О. Глазунов, М. Гнесін, А. Лядов, А. Аренський, М. Іпполитов-Іванов, І. Стравинський, М. Черепнін, О. Гречанінов, М. Мясковський, С. Прокоф’єв, М. Лисенко та інші.

Римський-Корсаков залишив нам музично-літературі роботи, які й понині зберегли своє пізнавальне й музичне значення: книгу спогадів «Літопис мого музичного життя», ряд статей. Підручник «Основи оркестровки» є одним з кращих посібників у цій галузі, а його підручником з гармонії учні користуються й сьогодні.

У 1906 році композитора обирають Почесним членом Королівської музичної академії в Стокгольмі, у 1907-му – членом-кореспондентом Паризької академії наук. Він їде в Париж, де диригує Російськими історичними концертами, організованими Дягілєвим. Ці концерти стали справжнім тріумфом Римського-Корсакова і російського мистецтва. Того ж року в Парижі видається його підручник з гармонії. Повернувшись, композитор всі сили віддає опері «Золотий півничок»: він тримає коректури видання, веде довгі перемовини з цензорами, які забороняли постановку опери.

На літо сім’я виїздить з міста. В садибі Любенськ Лузького уїзду Римський-Корсаков помер в ніч з 7 на 8 червня 1908 року.

У 1937 році прах Римського-Корсакова був перепохований в некрополі Олександро-Невської лаври поряд з могилами Глінки, Мусоргського, Балакірєва, Бородіна, Чайковського.

Справжня біографія Антоніо Сальєрі

«Сальєрі… великий композитор, гордість школи Глюка. Він засвоїв стиль великого маестро, від природи отримав витончене почуття, ясний розум, драматичний талант і виняткову плодючість». П. Бомарше.

В класичній біографії Моцарта сказано, що Сальєрі був «людиною добродушною, доброзичливою і завжди готовою до благодіяння». H. Abert, «W. A. Mozart», T 1, 1955, p.731.

Факти з життя

Антоніо Сальєрі народився в італійському містечку Леньяго неподалік від Верони 18 серпня 1750 року в сім’ї заможного торгівця. Хлопчик дуже рано проявив здібності й інтерес до музики. Свої перші уроки він отримав від брата Франческо Антоніо, учня Джузеппе Тартіні. Потім хлопчик навчався у церковного органіста, який, у свою чергу, був учнем відомого падре Мартіні.

Ігнат фон Мозель (придворний бібліотекар, який написав першу біографію Сальєрі) зберіг зворушливі історії про те, як хлопчик, не попередивши батьків, втікав в сусідні містечка, щоб послухати музику, і як його за це карав батько, звичайно, люблячи й не суворо. Однак безхмарне дитинство тривало недовго. У 1763 році померла мати Антоніо, а невдовзі – й батько. Хлопчина залишився сиротою.

Деякий час він жив у Падуї з одним зі своїх старших братів, потім його взяла вихованцем сім’я батькових друзів. Сім’я Моченіго, одна з найбагатших і аристократичних у Венеції, планувала дати юнакові серйозну музичну освіту. Але вийшло інакше. Майже випадково Антоніо зустрів віденського композитора Флоріана Гассмана, який приїхав до Венеції у театральних справах. Останній був придворним композитором балетної і камерної музики, капельмейстером і, що особливо важливо, членом невеликої групи музикантів, з якими імператор Йосиф ІІ щодня займався музикою. Талановитий і скромний юнак припав Ф. Гассману до душі і він узяв його з собою у Відень.

Гассман потурбувався про музичну й загальну освіту свого вихованця. Уроки контрапункту він давав сам, а для інших предметів запросив учителів. Усі витрати Гассман покривав зі своєї кишені. Сальєрі на все життя зберіг вдячну й благоговійну пам’ять про свого учителя й опікуна. Він робив усе, що міг, для збереження творчої спадщини Ф. Гассмана, його пам’яті, турбувався про його сім’ю. Доньці Гассмана Сальєрі допоміг стати оперною співачкою.

Незабаром після прибуття у Відень Гассман представив юнака імператору Йосифу ІІ. Монарх був прекрасним музикантом. Йому сподобався талановитий і скромний італієць. Так почалось імператорське протегування, яке відіграло важливу роль у подальшій кар’єрі Сальєрі. Все той же Гассман представив Сальєрі знаменитому поету й лібретисту Метастазіо, в будинку якого збиралися артисти Відня, та композитору Христофору Глюку, який жив по-сусідству.

X. Глюк став другим покровителем і учителем Антоніо і пізніше зіграв вирішальну роль в його паризьких успіхах.

У 1770-х роках Сальєрі почав працювати в театрі асистентом Гассмана, на цей же період припадають і перші професійні спроби в композиції. Не змусила себе довго чекати й перша самостійна опера «Освічені жінки» (“Le donne letterate”).Так розпочалась кар’єра одного з найуспішніших майстрів оперного жанру кінця ХУІІІ століття.

Уже в 1771 році Сальєрі переходить від комічної опери до музичної драми. Його опера «Арміда» (“Armida”) має певний успіх і стає першим опублікованим твором молодого композитора. Великий успіх приносить композитору його наступна робота – опера-буффа «Венеційський ярмарок» (“La fiera di Venezia”). Вперше представлена у Відні 1772 року, вона з незмінним успіхом йде у всій Європі (понад тридцять постановок при житті автора).

Молодий композитор швидко став славнозвісним у Європі. Його опери ставляться в Дрездені, Флоренції (1772), Празі і Копенгагені (1773). У цей час Сальєрі отримує почесне запрошення від шведського короля Густава ІІІ, але відхиляє його, розраховуючи на протегування австрійського імператора. У 1774 році Сальєрі отримав посаду придворного композитора камерної музики та заступника капельмейстера італійської опери. Пізніше Сальєрі отримав найвищу у Відні музичну посаду – імператорського капельмейстера.

Однак італійський оперний театр у Відні переживав важкі часи і навесні 1776 року був закритий імператором Йосифом II.

1778 року за рекомендацією Глюка Сальєрі отримав надзвичайно почесне замовлення написати оперу для відкриття заново відбудованого після пожежі оперного театру. Цей культурний заклад, відомий під назвою Ла Скала, був відкритий 3 серпня 1778 року постановкою опери Сальєрі «Визнана Європа» (“L`Europa riconosciuta”).

З Мілана композитор поїхав до Венеції, де створив, на замовлення місцевого оперного театру, одну з найуспішніших своїх опер – «Школу ревнивих» (“La skuola de` gelosi”). В наступні тридцять років ця опера була поставлена більше шестидесяти років на сценах Європи від Лісабона до Москви і від Неаполя до Риги.

Підходив до кінця невдалий експеримент з німецькою оперою і восени у Відні знову була відкрита італійська, капельмейстером якої став Сальєрі. Але його думки він перебував у Парижі, для якого писав оперу «Данаїди» (“Les Danaides”).

У трирічній історії створення цієї опери причаїлась детективна інтрига. Спочатку лібрето було направлено X. Глюку, здоров’я якого погіршувалось. Працювати композитор уже не міг. І тоді він зробив ще один великодушний жест у бік Сальєрі: доручив написати оперу йому. При цьому Глюк підтримував у Парижі думку про те , що пише оперу сам, можливо з незначною участю молодшого колеги. Старий майстер небезпідставно побоювався, що замовники не захочуть замінити його, знаменитого композитора, на людину, яку в Парижі не знають. Окрім того, Глюк запросив такий гонорар, який ніхто не дав би Сальєрі. Протиріччя стосовно авторства опери тривали до самої прем’єри, яка з великим успіхом відбулась у Парижі 26 квітня 1784 року. Незабаром після цієї події К.Глюк опублікував листа, в якому підтвердив повне авторство Сальєрі.

Уже в липні 1784 року керівництво Паризької опери замовило Сальєрі два нових твори. Напевне, італійському маестро припав до душі жанр французької опери. Перша, «Горацій» (“Les Horaces”), за однойменною трагедією П. Корнеля, не принесла радості композитору, провалившись на прем’єрі. Після трьох вистав вона була знята з репертуару. Зате друга робота, музична драма «Тарар» (“Tarare”), створена спільно з П. Бомарше, склала цілу епоху в історії французького театру.

Знайомству Сальєрі і Бомарше судилося перерости в багаторічну творчу співдружність. Після провалу першої опери Бомарше запросив пригніченого композитора жити у себе. Пізніше Сальєрі тепло згадував ті часи і свого турботливого господаря. Робота над оперою «Тарар» тривала і викликала в Парижі великий інтерес, який вміло підігрівав Бомарше – великий майстер самореклами. Сама п’єса, події якої розгортались на екзотичному Сході, насправді зачіпала багато больових точок передреволюційної Франції. По суті, кожен глядач міг інтерпретувати роботу у відповідності зі своїми політичними поглядами. Недарма річ ставилась і під час правління Бурбонів, і при Республіці, і в наполеонівській імперії.

Прем’єра опери Сальєрі-Бомарше відбулася в Парижі 8 червня 1787 року. Громадське збудження було неймовірним. Для стримування натовпу були споруджені спеціальні ворота, солдати патрулювали вулиці біля оперною театру. Окрім актуальності самої сценічної дії, «Тарар» був абсолютно новим явищем у мистецтві. Протягом десятиліть він залишався найбільш касовою виставою в Паризькій опері. За дев’ять місяців спектакль був поставлений тридцять три рази, принісши театру понад чверть річної виручки. П. Бомарше, який посвятив текст опери Сальєрі, писав: «Якщо наша праця матиме успіх, я буду зобов’язаний майже винятково вам. І хоча ваша скромність змушує вас скрізь говорити, що ви тільки мій композитор, я пишаюсь тим, що я ваш поет, ваш слуга і ваш друг».

У липні 1787 року Антоніо Сальєрі повернувся до Відня, а 15 листопада того ж року помер X. Глюк. Закінчилась епоха в історії оперного мистецтва, Сальєрі втратив близького друга, учителя і покровителя.

До сорока років Сальєрі написав близько тридцяти опер, частина з яких вважались кращими творами свого часу і ставились в усій Європі. Цікаво читати листа Бомарше до Сальєрі з описанням урочистостей, присвячених першій річниці штурму Бастилії. Вагомою їх частиною стала постановка опери «Тарар» зі спеціально доданим епілогом.

Окрім написання опер у Сальєрі було багато інших занять, які заповнювали його життя. Він навчав композиції і співу численних учнів, відігравав важливу роль в організації віденського музичного життя, писав церковну музику.

Викладати музику Сальєрі почав ще в роки свого учнівства і тоді це було одне з основних джерел його існування. У зрілому віці Сальєрі давав свої уроки безплатно (винятком були учні з багатих сімей) – в пам’ять про свого учителя і благодійника Ф. Гассмана. Цією діяльністю він займався впродовж п’ятидесяти років. Сальєрі був одним з кращих музичних педагогів Відня в галузі співу, композиції і теорії музики. Серед його учнів, а їх було понад шістдесят, композитори Л. Бетховен, Ш. Н. Гуммель та Ф. К. Зюсмайр (обидва навчались також у Мацарта), Ф. Шуберт, К. Черні, Дж. Мейєрбер, Й. Вейгль (наступник Сальєрі на посаді диригента придворної опери), П. Вінтер, І. Мошелес, Ф. Ліст, співачки К. Кавальєрі, А. Мільдер-Хауптман, Ф. Франкетті, М. А. і С. Гассман (доньки учителя Сальєрі).

Помітивши видатний талант Франца Шуберта, коли той ще хлопчиком співав у придворній капелі, Сальєрі почав давати йому безкоштовні уроки. Збереглась велика кількість учнівських композицій Шуберта із зауваженнями і поправками Сальєрі. Як старанно ставився відомий композитор до уроків, які він давав невідомому тоді хлопчині! Шуберт завжди вважав себе учнем італійського майстра і присвятив учителю п’ять пісень на вірші Гете.

Бетховен також вважав Сальєрі одним зі своїх учителів. Учень Сальєрі, відомий піаніст і композитор І.Мошелес у 1858 році згадував: «Мені не доводилося зустрічати Шуберта у Сальєрі, не пригадую такого, але я добре пам’ятаю ту цікаву обставину, що якось бачив в будинку Сальєрі аркуш паперу, на якому величезними бетховенськими буквами було написано «Учень Бетховен був тут».

З 1793 по 1809 роки Бетховен брав у Сальєрі уроки вокального письма (збереглись також інструментальні твори Бетховена з правками Сальєрі). Великий учень присвятив своєму учителю три скрипкові сонати.

Як придворний капельмейстер Сальєрі був музичним директором придворного оркестру. Маестро також продовжував диригувати концертами Віденського музичного товариства. Його турбота про благополуччя оркестрантів була добре відома у Відні.

Сальєрі став першим директором заснованої у 1817 році Вокальної школи, з якої розпочалась Віденська консерваторія. Він був також членом Шведської академії наук, почесним членом Міланської консерваторії. Наполеон призначив його іноземним членом Французької академії. 1815 року Сальєрі був нагороджений орденом Почесного Легіону.

Останні роки життя Майстра були затьмарені фізичними й душевними недугами, що швидко розвивались. Уже на початку 1800-х років у Сальєрі почали з’являтися ознаки депресії, які різко посилились з роками. У 1804 році він написав «Реквієм», маючи на увазі самого себе. Майже повністю залишивши композицію, Сальєрі продовжував заняття з учнями.

На початку осені 1820 року у Сальєрі розвинулась подагра. Навесні 1823-го його стан погіршився. Якось він втратив рівновагу й упав, сильно розбивши голову. З цього моменту ясність свідомості покинула Сальєрі, а незабаром були паралізовані і обидві його ноги. Стан погіршився настільки, що в жовтні того ж року, після важкого нервового приступу, його помістили (напевне, проти волі) в госпіталь. Тут він провів ще півтора важких роки. Останні слова, які ледь можна розрізнити, Сальєрі написав ослабленою рукою: «Пресвятий Боже, зжалься наді мною». Муки Сальєрі закінчилися 7 травня 1825 року.

На поховальній церемонії був присутній повний склад придворного оркестру на чолі з директором, капельмейстери і композитори, які були на той момент у Відні, численні шанувальники музики. Кількома днями пізніше в одній з італійських церков пройшла меморіальна служба, під час якої учні Сальєрі разом з іншими музикантами виконали «Реквієм», який Майстер написав для себе.

Якою людиною був Антоніо Сальєрі?

Дуже поширене уявлення про Сальєрі, як про людину похмуру, безпристрасну, далеку від справжніх радощів життя. Однак сучасники залишили нам зовсім інший портрет.

Погана людина не може виявляти таке почуття вдячності, яке виявив Сальєрі стосовно своїх учителів Ф. Гассмана та X.Глюка.

Погана людина не стане давати безплатні уроки й самовіддано займатися справами вдів і сиріт. Це враження доповнюється замітками самого Сальєрі, залишеними ним І. Мозелю, і свідченнями сучасників.

Сальєрі пише про своє життя нелукаво й навіть дещо наївно, по-дитячому говорить про свої слабкості, такі, наприклад, як пристрасть до солодкого. Симпатію викликають сторінки спогадів, де говориться про перше кохання Сальєрі і про його одруження. От замальовка з його сімейного життя (йдеться про січень 1788 року, коли композитор був прикутий до ліжка хворобою коліна; цитується за книгою А.Тейєра «Сальєрі, суперник Моцарта», стор. 122):

«Моя дружина зазвичай сиділа з двома доньками, працюючи за столом біля мого ліжка. Мій син займався уроками за моїм письмовим столом, доньки були в сусідній кімнаті. Вони в’язали і наглядали за трьома меншими доньками, які гралися своїми ляльками. Я лежав у ліжку і, чергуючи читання з роздумами, насолоджувався цією картиною, такою радісною для мене. О сьомій годині дружина й діти читали вечірні молитви і знову продовжували свої різноманітні заняття. Пізніше увечері син сідав за фортепіано і, якщо хтось із сестер просив, грав вальс. А дівчатка радісно кружляли. О дев’ятій дружина й слуга приходили до мене, щоб гріти паром чи обкурювати мою хвору ногу чи виконати інші приписані лікарем процедури. Після цього одна зі старших дочок приносила мій суп, а через півгодини дружина, син і сім моїх доньок приходили до мене. Дружина цілувала мене, інші цілували мені руку й говорили «Добраніч!» Як легко, радісно пролітали ці вечори!».

Сальєрі судилось втратити дружину, сина й трьох доньок. У ті часи дитяча смертність була дуже високою, і тільки одна дитина з трьох доживала до трьох років. Але ситуація в сім’ї Сальєрі була ще трагічнішою. Одна з його дочок померла, не доживши до року, потім йому довелось поховати семирічну доньку, пізніше – чотирнадцятирічну. Особливо гірко оплакував він смерть свого єдиного сина. Алоіз Сальєрі помер 1805-го у віці двадцяти трьох років.

Спогади сучасників характеризують Сальєрі як дружелюбну, приязну людину, цікавого й освіченого співрозмовника. Він міг іноді дратуватися, але швидко заспокоювався. Ось що пише в мемуарах співак і композитор Майкл Келлі, друг Моцарта: «В один із вечорів Сальєрі запросив супроводжувати його в Пратер. У цей час він писав свою оперу «Tarare» для Гранд-опера в Парижі. Ми влаштувались на березі Дунаю, за кабаре, де пили прохолоджувальні напої. Він вийняв з кишені ескіз арії, який написав вранці і яка з часом стала популярною – «”Ah! Povero Calpigi”. Поки він співав мені цю арію з величезною виразністю і жестикуляцією, я дивився на річку і раптом помітив великого дикого кабана, який перепливав її якраз навпроти того місця, де ми сиділи. Я кинувся тікати і композитор узяв з мене приклад. залишивши «”Ah! Povero Calpigi” і, що набагато гірше, флягу прекрасного рейнського вина. Ми багато сміялись над цим випадком, коли вже були у безпеці. І справді, Сальєрі міг жартувати над усім на світі. Він був дуже приємною людиною, яку поважали у Відні. Я вважаю великим щастям, що він звернув на мене увагу».

Розвинуте у Сальєрі почуття гумору підтверджує й наступна історія. Композитор жив у будинку, який дістався у спадщину його дружині та її брату від їхнього батька. Справами будинку займався шурин. Якось композитора почала діставати візитами якась дама, котра винаймала у них квартиру і прагнула змінити умови договору. Пояснення Сальєрі, що він не має жодного відношення до цього всього, не допомагали. Тоді при черговій розмові він заявив нав’язливій особі, що може допомогти тільки одним: хай вона напише своє прохання, а він покладе його на музику. Дама ретирувалась.

Наведемо ще свідчення одного з учнів Сальєрі, яке відноситься до червня 1822 року (цитується за книгою А.Тейєра «Сальєрі, суперник Моцарта», стор.178): «…Коли ми досягли найвищої точки парку, то заспівали тріо, підносячи хвалу величі створеного світу. Наш добрий Майстер був глибоко зворушений і, дивлячись на хмари, що нависли над сонцем, яке сідало, сказав: «Я відчуваю, що дні мої закінчуються; відчуття мої зраджують мене, моя сила і радість від створення пісень зникли, той, кого колись осипала почестями половина Європи, забутий. Інші прийшли і стали предметом захоплення. Один має поступитися місцем другому. Мені залишається тільки вірити в Бога і сподіватись на безхмарне існування в Країні вічного миру».

У тому ж червні 1822 року до Сальєрі навідався І. Рохліц, який залишив жваві спогади про розмову з композитором: «Привітний і люб’язний, доброзичливий, життєрадісний, дотепний, невичерпний в анекдотах, цитатах, витончений чоловічок з вогненними очима, що виблискують, з засмаглою шкірою, завжди милий і чепурний, жвавого темпераменту, який легко загоряється, але й так само легко примирюється».

І. Рохліц мав також доручення від лейпцігського видавця Гертеля дізнатися про можливість публікації нових творів Сальєрі. Майстер сказав, що після того, як пішов із опери, він не писав нічого, окрім церковної музики і пісень для виконання у вузькому колі друзів і учнів. Таким чином, пісні належать друзям, а духовні п’єси створені для Бога й імператора. Композитор не хоче подальших публікацій.

Яким же чином виникла зловісна легенда про Сальєрі?

Перші публікації про можливе отруєння з’явились уже наприкінці грудня 1791 року, через кілька тижнів після смерті Моцарта. Празький кореспондент берлінської газети “Musikalisches Wochenblatt” повідомляв: «Моцарт мертвий. Він повернувся із Праги, почуваючись хворим і його стан невпинно погіршувався. Вважали, що в нього була водянка. Він помер у Відні наприкінці минулого тижня. Оскільки його тіло опухло після смерті, дехто навіть вважав, що він був отруєний». (Mozart in Vienna, cтор.407).

Очевидно, що це повідомлення ґрунтувалося на чутках, а не на фактах. Навіть день смерті Моцарта був вказаний досить приблизно.

Другим джерелом гіпотези про отруєння стала біографія Моцарта, опублікована в 1798 році чеським педагогом і письменником, другом сім’ї Моцарта Ф. Німечеком. В домі Ф. Німечека протягом кількох років виховувався старший син Моцарта Карл. Спираючись на свідчення дружини композитора Констанци, біограф пише: «Повернувшись із Праги він (Моцарт) відразу ж взявся за «Реквієм» і працював з великим старанням і жвавим інтересом. Однак хвороба його на очах посилювалась, і це ставало причиною похмурого й меланхолійного настрою. Дружина була дуже занепокоєна його станом. Якось вона поїхала з ним в Пратер, щоб композитор трохи відволікся і побадьорішав. Коли вони сиділи одні, Моцарт почав говорити про смерть і стверджував, що пише «Реквієм» для себе. Очі цієї емоційної людини наповнились сльозами і він сказав: «Я це відчуваю надто сильно. Недовго мені залишилось жити. Я впевнений – хтось отруїв мене. Не можу позбутись від цієї думки». Слова ці каменем лягли на серце дружини. Вона ледь знайшла сили, аби заспокоїти його й переконати в необґрунтованості похмурих підозр». (Mozart in Vienna, cтор.408).

Ця сцена повторювалась потім в численних роботах про Моцарта, ставши невід’ємною частиною як міфу про отруєння, так і міфу про «Реквієм».
Перший записаний спогад про Сальєрі як про можливого отруювача Моцарта зафіксований у 1823 році. У жовтні того року учень Сальєрі, відомий піаніст і композитор І. Мошелес, отримавши спеціальний дозвіл влади, відвідав учителя в госпіталі. У біографії І. Мошелеса, складеної на базі його листів і щоденників, сказано: «Це була сумна зустріч. Сальєрі скидався на примару й говорив незакінченими фразами про свою смерть, що швидко наближалась. Наприкінці він сказав: «Хоча я смертельно хворий, я хочу запевнити вас чесним словом, що немає абсолютно ніяких підстав для цих абсурдних чуток. Ви знаєте, про що я: Моцарт… Що нібито я отруїв його. Але ні. Це – злісний наклеп, один лише злісний наклеп. Скажіть світу, дорогий Мошелес, що старий Сальєрі на краю могили сам вам це сказав». (Mozart in Vienna, cтор.409).

Ймовірно, чутки уже ширились Віднем. Сальєрі знав про них і це завдавало йому болю.

Свій внесок у розповсюдження міфу зробила публікація в лейпцігській музичній газеті “Allgemeine Musikalische Zeitung”. У 1825 році віденський кореспондент цієї газети в номері від 26 травня повідомляв: «Наш високоповажний Сальєрі, згідно з популярним висловом, ніяк не вмре. Його тіло страждає усіма немощами старості, і розум залишив його. У своїх хворобливих фантазіях він стверджує, що певною мірою відповідає за смерть Моцарта – безумство, в яке, зрозуміло, ніхто, окрім нещасного старого, який втратив розум, не вірить».

Перші публічні спростування обвинувачень на адресу Сальєрі з’явились уже в 1824 році. На захист композитора виступили два його друга, два сучасника – Джузеппе Карпані та Сигізмунд фон Нейком. Карпані був відомим поетом і музикознавцем. Досить сказати, що один з його віршів був покладений на музику майже шістдесятьма композиторами, зокрема Бетховеном і Сальєрі. Обурений зловісними чутками, Карпані опублікував в одному з італійських видань розгорнуту статтю, що спростовувала наклеп. Автор зазначав високі моральні якості Сальєрі і вказував на взаємну повагу, яку почували один до одного Моцарт і Сальєрі. Але, що набагато суттєвіше, Карпані отримав свідчення лікаря Гюльденера фон Лобаса, старшого медичного інспектора Нижньої Австрії.

Ось що писав доктор фон Лобас, який стверджував, що перебував у постійному контакті з двома своїми колегами, які лікували Моцарта: «Він (Моцарт) захворів ревматичною лихоманкою із запаленням пізньої осені. Ці захворювання були на той час дуже поширеними і вразили багатьох. Я дізнався про те, що трапилось, лише через кілька днів, коли його стан уже значно погіршився. З певних причин я не відвідував його, але постійно дізнавався про його стан у лікаря Клоссета, з яким я контактував майже щодня. Останній вважав хворобу Моцарта серйозною і з самого початку побояювався фатального кінця. Одного разу він зустрів лікаря Саллаба і сказав йому достатньо ясно: «Моцарта не врятувати. Уже неможливо стримати ускладнення». Саллаба відразу ж передав цю думку мені. І справді, Моцарт помер через кілька днів зі звичайними симптомами ускладнень на мозок. Його смерть привернула загальну увагу, але навіть найменша підозра про отруєння нікому навіть в голову не прийшла. Так багато людей бачили його під час хвороби, так багато цікавились ним, сім’я доглядала його так турботливо, його лікар, високоповажний і всіма шанований, талановитий і досвідчений Клоссет, лікував його з усім старанням скрупульозного медика. У цій ситуації навіть найменший слід отруєння не залишився б поза їх увагою. Хвороба мала свій звичний перебіг і звичну тривалість… Подібне захворювання атакувало у цей час велику кількість жителів Відня і для багатьох із них мало такий же фатальний кінець і з такими ж симптомами, як і у випадку з Моцартом. Офіційне обстеження тіла не виявило абсолютно нічого незвичного». (W.Stafford, The Mozart Myths, a Critikal Reassessment, стор.44, 58-59).

Матеріали біографії Сальєрі взяті з історично-біографічного есе Б. Кушніра «На захист Антоніо Сальєрі».
 

Видео