ГоловнаРепертуарОпери«Геній і злодійство»Справжня біографія Антоніо Сальєрі

Справжня біографія Антоніо Сальєрі

«Сальєрі… великий композитор, гордість школи Глюка. Він засвоїв стиль великого маестро, від природи отримав витончене почуття, ясний розум, драматичний талант і виняткову плодючість». П. Бомарше.

В класичній біографії Моцарта сказано, що Сальєрі був «людиною добродушною, доброзичливою і завжди готовою до благодіяння». H. Abert, «W. A. Mozart», T 1, 1955, p.731.

Факти з життя

Антоніо Сальєрі народився в італійському містечку Леньяго неподалік від Верони 18 серпня 1750 року в сім’ї заможного торгівця. Хлопчик дуже рано проявив здібності й інтерес до музики. Свої перші уроки він отримав від брата Франческо Антоніо, учня Джузеппе Тартіні. Потім хлопчик навчався у церковного органіста, який, у свою чергу, був учнем відомого падре Мартіні.

Ігнат фон Мозель (придворний бібліотекар, який написав першу біографію Сальєрі) зберіг зворушливі історії про те, як хлопчик, не попередивши батьків, втікав в сусідні містечка, щоб послухати музику, і як його за це карав батько, звичайно, люблячи й не суворо. Однак безхмарне дитинство тривало недовго. У 1763 році померла мати Антоніо, а невдовзі – й батько. Хлопчина залишився сиротою.

Деякий час він жив у Падуї з одним зі своїх старших братів, потім його взяла вихованцем сім’я батькових друзів. Сім’я Моченіго, одна з найбагатших і аристократичних у Венеції, планувала дати юнакові серйозну музичну освіту. Але вийшло інакше. Майже випадково Антоніо зустрів віденського композитора Флоріана Гассмана, який приїхав до Венеції у театральних справах. Останній був придворним композитором балетної і камерної музики, капельмейстером і, що особливо важливо, членом невеликої групи музикантів, з якими імператор Йосиф ІІ щодня займався музикою. Талановитий і скромний юнак припав Ф. Гассману до душі і він узяв його з собою у Відень.

Гассман потурбувався про музичну й загальну освіту свого вихованця. Уроки контрапункту він давав сам, а для інших предметів запросив учителів. Усі витрати Гассман покривав зі своєї кишені. Сальєрі на все життя зберіг вдячну й благоговійну пам’ять про свого учителя й опікуна. Він робив усе, що міг, для збереження творчої спадщини Ф. Гассмана, його пам’яті, турбувався про його сім’ю. Доньці Гассмана Сальєрі допоміг стати оперною співачкою.

Незабаром після прибуття у Відень Гассман представив юнака імператору Йосифу ІІ. Монарх був прекрасним музикантом. Йому сподобався талановитий і скромний італієць. Так почалось імператорське протегування, яке відіграло важливу роль у подальшій кар’єрі Сальєрі. Все той же Гассман представив Сальєрі знаменитому поету й лібретисту Метастазіо, в будинку якого збиралися артисти Відня, та композитору Христофору Глюку, який жив по-сусідству.

X. Глюк став другим покровителем і учителем Антоніо і пізніше зіграв вирішальну роль в його паризьких успіхах.

У 1770-х роках Сальєрі почав працювати в театрі асистентом Гассмана, на цей же період припадають і перші професійні спроби в композиції. Не змусила себе довго чекати й перша самостійна опера «Освічені жінки» (“Le donne letterate”).Так розпочалась кар’єра одного з найуспішніших майстрів оперного жанру кінця ХУІІІ століття.

Уже в 1771 році Сальєрі переходить від комічної опери до музичної драми. Його опера «Арміда» (“Armida”) має певний успіх і стає першим опублікованим твором молодого композитора. Великий успіх приносить композитору його наступна робота – опера-буффа «Венеційський ярмарок» (“La fiera di Venezia”). Вперше представлена у Відні 1772 року, вона з незмінним успіхом йде у всій Європі (понад тридцять постановок при житті автора).

Молодий композитор швидко став славнозвісним у Європі. Його опери ставляться в Дрездені, Флоренції (1772), Празі і Копенгагені (1773). У цей час Сальєрі отримує почесне запрошення від шведського короля Густава ІІІ, але відхиляє його, розраховуючи на протегування австрійського імператора. У 1774 році Сальєрі отримав посаду придворного композитора камерної музики та заступника капельмейстера італійської опери. Пізніше Сальєрі отримав найвищу у Відні музичну посаду – імператорського капельмейстера.

Однак італійський оперний театр у Відні переживав важкі часи і навесні 1776 року був закритий імператором Йосифом II.

1778 року за рекомендацією Глюка Сальєрі отримав надзвичайно почесне замовлення написати оперу для відкриття заново відбудованого після пожежі оперного театру. Цей культурний заклад, відомий під назвою Ла Скала, був відкритий 3 серпня 1778 року постановкою опери Сальєрі «Визнана Європа» (“L`Europa riconosciuta”).

З Мілана композитор поїхав до Венеції, де створив, на замовлення місцевого оперного театру, одну з найуспішніших своїх опер – «Школу ревнивих» (“La skuola de` gelosi”). В наступні тридцять років ця опера була поставлена більше шестидесяти років на сценах Європи від Лісабона до Москви і від Неаполя до Риги.

Підходив до кінця невдалий експеримент з німецькою оперою і восени у Відні знову була відкрита італійська, капельмейстером якої став Сальєрі. Але його думки він перебував у Парижі, для якого писав оперу «Данаїди» (“Les Danaides”).

У трирічній історії створення цієї опери причаїлась детективна інтрига. Спочатку лібрето було направлено X. Глюку, здоров’я якого погіршувалось. Працювати композитор уже не міг. І тоді він зробив ще один великодушний жест у бік Сальєрі: доручив написати оперу йому. При цьому Глюк підтримував у Парижі думку про те , що пише оперу сам, можливо з незначною участю молодшого колеги. Старий майстер небезпідставно побоювався, що замовники не захочуть замінити його, знаменитого композитора, на людину, яку в Парижі не знають. Окрім того, Глюк запросив такий гонорар, який ніхто не дав би Сальєрі. Протиріччя стосовно авторства опери тривали до самої прем’єри, яка з великим успіхом відбулась у Парижі 26 квітня 1784 року. Незабаром після цієї події К.Глюк опублікував листа, в якому підтвердив повне авторство Сальєрі.

Уже в липні 1784 року керівництво Паризької опери замовило Сальєрі два нових твори. Напевне, італійському маестро припав до душі жанр французької опери. Перша, «Горацій» (“Les Horaces”), за однойменною трагедією П. Корнеля, не принесла радості композитору, провалившись на прем’єрі. Після трьох вистав вона була знята з репертуару. Зате друга робота, музична драма «Тарар» (“Tarare”), створена спільно з П. Бомарше, склала цілу епоху в історії французького театру.

Знайомству Сальєрі і Бомарше судилося перерости в багаторічну творчу співдружність. Після провалу першої опери Бомарше запросив пригніченого композитора жити у себе. Пізніше Сальєрі тепло згадував ті часи і свого турботливого господаря. Робота над оперою «Тарар» тривала і викликала в Парижі великий інтерес, який вміло підігрівав Бомарше – великий майстер самореклами. Сама п’єса, події якої розгортались на екзотичному Сході, насправді зачіпала багато больових точок передреволюційної Франції. По суті, кожен глядач міг інтерпретувати роботу у відповідності зі своїми політичними поглядами. Недарма річ ставилась і під час правління Бурбонів, і при Республіці, і в наполеонівській імперії.

Прем’єра опери Сальєрі-Бомарше відбулася в Парижі 8 червня 1787 року. Громадське збудження було неймовірним. Для стримування натовпу були споруджені спеціальні ворота, солдати патрулювали вулиці біля оперною театру. Окрім актуальності самої сценічної дії, «Тарар» був абсолютно новим явищем у мистецтві. Протягом десятиліть він залишався найбільш касовою виставою в Паризькій опері. За дев’ять місяців спектакль був поставлений тридцять три рази, принісши театру понад чверть річної виручки. П. Бомарше, який посвятив текст опери Сальєрі, писав: «Якщо наша праця матиме успіх, я буду зобов’язаний майже винятково вам. І хоча ваша скромність змушує вас скрізь говорити, що ви тільки мій композитор, я пишаюсь тим, що я ваш поет, ваш слуга і ваш друг».

У липні 1787 року Антоніо Сальєрі повернувся до Відня, а 15 листопада того ж року помер X. Глюк. Закінчилась епоха в історії оперного мистецтва, Сальєрі втратив близького друга, учителя і покровителя.

До сорока років Сальєрі написав близько тридцяти опер, частина з яких вважались кращими творами свого часу і ставились в усій Європі. Цікаво читати листа Бомарше до Сальєрі з описанням урочистостей, присвячених першій річниці штурму Бастилії. Вагомою їх частиною стала постановка опери «Тарар» зі спеціально доданим епілогом.

Окрім написання опер у Сальєрі було багато інших занять, які заповнювали його життя. Він навчав композиції і співу численних учнів, відігравав важливу роль в організації віденського музичного життя, писав церковну музику.

Викладати музику Сальєрі почав ще в роки свого учнівства і тоді це було одне з основних джерел його існування. У зрілому віці Сальєрі давав свої уроки безплатно (винятком були учні з багатих сімей) – в пам’ять про свого учителя і благодійника Ф. Гассмана. Цією діяльністю він займався впродовж п’ятидесяти років. Сальєрі був одним з кращих музичних педагогів Відня в галузі співу, композиції і теорії музики. Серед його учнів, а їх було понад шістдесят, композитори Л. Бетховен, Ш. Н. Гуммель та Ф. К. Зюсмайр (обидва навчались також у Мацарта), Ф. Шуберт, К. Черні, Дж. Мейєрбер, Й. Вейгль (наступник Сальєрі на посаді диригента придворної опери), П. Вінтер, І. Мошелес, Ф. Ліст, співачки К. Кавальєрі, А. Мільдер-Хауптман, Ф. Франкетті, М. А. і С. Гассман (доньки учителя Сальєрі).

Помітивши видатний талант Франца Шуберта, коли той ще хлопчиком співав у придворній капелі, Сальєрі почав давати йому безкоштовні уроки. Збереглась велика кількість учнівських композицій Шуберта із зауваженнями і поправками Сальєрі. Як старанно ставився відомий композитор до уроків, які він давав невідомому тоді хлопчині! Шуберт завжди вважав себе учнем італійського майстра і присвятив учителю п’ять пісень на вірші Гете.

Бетховен також вважав Сальєрі одним зі своїх учителів. Учень Сальєрі, відомий піаніст і композитор І.Мошелес у 1858 році згадував: «Мені не доводилося зустрічати Шуберта у Сальєрі, не пригадую такого, але я добре пам’ятаю ту цікаву обставину, що якось бачив в будинку Сальєрі аркуш паперу, на якому величезними бетховенськими буквами було написано «Учень Бетховен був тут».

З 1793 по 1809 роки Бетховен брав у Сальєрі уроки вокального письма (збереглись також інструментальні твори Бетховена з правками Сальєрі). Великий учень присвятив своєму учителю три скрипкові сонати.

Як придворний капельмейстер Сальєрі був музичним директором придворного оркестру. Маестро також продовжував диригувати концертами Віденського музичного товариства. Його турбота про благополуччя оркестрантів була добре відома у Відні.

Сальєрі став першим директором заснованої у 1817 році Вокальної школи, з якої розпочалась Віденська консерваторія. Він був також членом Шведської академії наук, почесним членом Міланської консерваторії. Наполеон призначив його іноземним членом Французької академії. 1815 року Сальєрі був нагороджений орденом Почесного Легіону.

Останні роки життя Майстра були затьмарені фізичними й душевними недугами, що швидко розвивались. Уже на початку 1800-х років у Сальєрі почали з’являтися ознаки депресії, які різко посилились з роками. У 1804 році він написав «Реквієм», маючи на увазі самого себе. Майже повністю залишивши композицію, Сальєрі продовжував заняття з учнями.

На початку осені 1820 року у Сальєрі розвинулась подагра. Навесні 1823-го його стан погіршився. Якось він втратив рівновагу й упав, сильно розбивши голову. З цього моменту ясність свідомості покинула Сальєрі, а незабаром були паралізовані і обидві його ноги. Стан погіршився настільки, що в жовтні того ж року, після важкого нервового приступу, його помістили (напевне, проти волі) в госпіталь. Тут він провів ще півтора важких роки. Останні слова, які ледь можна розрізнити, Сальєрі написав ослабленою рукою: «Пресвятий Боже, зжалься наді мною». Муки Сальєрі закінчилися 7 травня 1825 року.

На поховальній церемонії був присутній повний склад придворного оркестру на чолі з директором, капельмейстери і композитори, які були на той момент у Відні, численні шанувальники музики. Кількома днями пізніше в одній з італійських церков пройшла меморіальна служба, під час якої учні Сальєрі разом з іншими музикантами виконали «Реквієм», який Майстер написав для себе.

Якою людиною був Антоніо Сальєрі?

Дуже поширене уявлення про Сальєрі, як про людину похмуру, безпристрасну, далеку від справжніх радощів життя. Однак сучасники залишили нам зовсім інший портрет.

Погана людина не може виявляти таке почуття вдячності, яке виявив Сальєрі стосовно своїх учителів Ф. Гассмана та X.Глюка.

Погана людина не стане давати безплатні уроки й самовіддано займатися справами вдів і сиріт. Це враження доповнюється замітками самого Сальєрі, залишеними ним І. Мозелю, і свідченнями сучасників.

Сальєрі пише про своє життя нелукаво й навіть дещо наївно, по-дитячому говорить про свої слабкості, такі, наприклад, як пристрасть до солодкого. Симпатію викликають сторінки спогадів, де говориться про перше кохання Сальєрі і про його одруження. От замальовка з його сімейного життя (йдеться про січень 1788 року, коли композитор був прикутий до ліжка хворобою коліна; цитується за книгою А.Тейєра «Сальєрі, суперник Моцарта», стор. 122):

«Моя дружина зазвичай сиділа з двома доньками, працюючи за столом біля мого ліжка. Мій син займався уроками за моїм письмовим столом, доньки були в сусідній кімнаті. Вони в’язали і наглядали за трьома меншими доньками, які гралися своїми ляльками. Я лежав у ліжку і, чергуючи читання з роздумами, насолоджувався цією картиною, такою радісною для мене. О сьомій годині дружина й діти читали вечірні молитви і знову продовжували свої різноманітні заняття. Пізніше увечері син сідав за фортепіано і, якщо хтось із сестер просив, грав вальс. А дівчатка радісно кружляли. О дев’ятій дружина й слуга приходили до мене, щоб гріти паром чи обкурювати мою хвору ногу чи виконати інші приписані лікарем процедури. Після цього одна зі старших дочок приносила мій суп, а через півгодини дружина, син і сім моїх доньок приходили до мене. Дружина цілувала мене, інші цілували мені руку й говорили «Добраніч!» Як легко, радісно пролітали ці вечори!».

Сальєрі судилось втратити дружину, сина й трьох доньок. У ті часи дитяча смертність була дуже високою, і тільки одна дитина з трьох доживала до трьох років. Але ситуація в сім’ї Сальєрі була ще трагічнішою. Одна з його дочок померла, не доживши до року, потім йому довелось поховати семирічну доньку, пізніше – чотирнадцятирічну. Особливо гірко оплакував він смерть свого єдиного сина. Алоіз Сальєрі помер 1805-го у віці двадцяти трьох років.

Спогади сучасників характеризують Сальєрі як дружелюбну, приязну людину, цікавого й освіченого співрозмовника. Він міг іноді дратуватися, але швидко заспокоювався. Ось що пише в мемуарах співак і композитор Майкл Келлі, друг Моцарта: «В один із вечорів Сальєрі запросив супроводжувати його в Пратер. У цей час він писав свою оперу «Tarare» для Гранд-опера в Парижі. Ми влаштувались на березі Дунаю, за кабаре, де пили прохолоджувальні напої. Він вийняв з кишені ескіз арії, який написав вранці і яка з часом стала популярною – «”Ah! Povero Calpigi”. Поки він співав мені цю арію з величезною виразністю і жестикуляцією, я дивився на річку і раптом помітив великого дикого кабана, який перепливав її якраз навпроти того місця, де ми сиділи. Я кинувся тікати і композитор узяв з мене приклад. залишивши «”Ah! Povero Calpigi” і, що набагато гірше, флягу прекрасного рейнського вина. Ми багато сміялись над цим випадком, коли вже були у безпеці. І справді, Сальєрі міг жартувати над усім на світі. Він був дуже приємною людиною, яку поважали у Відні. Я вважаю великим щастям, що він звернув на мене увагу».

Розвинуте у Сальєрі почуття гумору підтверджує й наступна історія. Композитор жив у будинку, який дістався у спадщину його дружині та її брату від їхнього батька. Справами будинку займався шурин. Якось композитора почала діставати візитами якась дама, котра винаймала у них квартиру і прагнула змінити умови договору. Пояснення Сальєрі, що він не має жодного відношення до цього всього, не допомагали. Тоді при черговій розмові він заявив нав’язливій особі, що може допомогти тільки одним: хай вона напише своє прохання, а він покладе його на музику. Дама ретирувалась.

Наведемо ще свідчення одного з учнів Сальєрі, яке відноситься до червня 1822 року (цитується за книгою А.Тейєра «Сальєрі, суперник Моцарта», стор.178): «…Коли ми досягли найвищої точки парку, то заспівали тріо, підносячи хвалу величі створеного світу. Наш добрий Майстер був глибоко зворушений і, дивлячись на хмари, що нависли над сонцем, яке сідало, сказав: «Я відчуваю, що дні мої закінчуються; відчуття мої зраджують мене, моя сила і радість від створення пісень зникли, той, кого колись осипала почестями половина Європи, забутий. Інші прийшли і стали предметом захоплення. Один має поступитися місцем другому. Мені залишається тільки вірити в Бога і сподіватись на безхмарне існування в Країні вічного миру».

У тому ж червні 1822 року до Сальєрі навідався І. Рохліц, який залишив жваві спогади про розмову з композитором: «Привітний і люб’язний, доброзичливий, життєрадісний, дотепний, невичерпний в анекдотах, цитатах, витончений чоловічок з вогненними очима, що виблискують, з засмаглою шкірою, завжди милий і чепурний, жвавого темпераменту, який легко загоряється, але й так само легко примирюється».

І. Рохліц мав також доручення від лейпцігського видавця Гертеля дізнатися про можливість публікації нових творів Сальєрі. Майстер сказав, що після того, як пішов із опери, він не писав нічого, окрім церковної музики і пісень для виконання у вузькому колі друзів і учнів. Таким чином, пісні належать друзям, а духовні п’єси створені для Бога й імператора. Композитор не хоче подальших публікацій.

Яким же чином виникла зловісна легенда про Сальєрі?

Перші публікації про можливе отруєння з’явились уже наприкінці грудня 1791 року, через кілька тижнів після смерті Моцарта. Празький кореспондент берлінської газети “Musikalisches Wochenblatt” повідомляв: «Моцарт мертвий. Він повернувся із Праги, почуваючись хворим і його стан невпинно погіршувався. Вважали, що в нього була водянка. Він помер у Відні наприкінці минулого тижня. Оскільки його тіло опухло після смерті, дехто навіть вважав, що він був отруєний». (Mozart in Vienna, cтор.407).

Очевидно, що це повідомлення ґрунтувалося на чутках, а не на фактах. Навіть день смерті Моцарта був вказаний досить приблизно.

Другим джерелом гіпотези про отруєння стала біографія Моцарта, опублікована в 1798 році чеським педагогом і письменником, другом сім’ї Моцарта Ф. Німечеком. В домі Ф. Німечека протягом кількох років виховувався старший син Моцарта Карл. Спираючись на свідчення дружини композитора Констанци, біограф пише: «Повернувшись із Праги він (Моцарт) відразу ж взявся за «Реквієм» і працював з великим старанням і жвавим інтересом. Однак хвороба його на очах посилювалась, і це ставало причиною похмурого й меланхолійного настрою. Дружина була дуже занепокоєна його станом. Якось вона поїхала з ним в Пратер, щоб композитор трохи відволікся і побадьорішав. Коли вони сиділи одні, Моцарт почав говорити про смерть і стверджував, що пише «Реквієм» для себе. Очі цієї емоційної людини наповнились сльозами і він сказав: «Я це відчуваю надто сильно. Недовго мені залишилось жити. Я впевнений – хтось отруїв мене. Не можу позбутись від цієї думки». Слова ці каменем лягли на серце дружини. Вона ледь знайшла сили, аби заспокоїти його й переконати в необґрунтованості похмурих підозр». (Mozart in Vienna, cтор.408).

Ця сцена повторювалась потім в численних роботах про Моцарта, ставши невід’ємною частиною як міфу про отруєння, так і міфу про «Реквієм».
Перший записаний спогад про Сальєрі як про можливого отруювача Моцарта зафіксований у 1823 році. У жовтні того року учень Сальєрі, відомий піаніст і композитор І. Мошелес, отримавши спеціальний дозвіл влади, відвідав учителя в госпіталі. У біографії І. Мошелеса, складеної на базі його листів і щоденників, сказано: «Це була сумна зустріч. Сальєрі скидався на примару й говорив незакінченими фразами про свою смерть, що швидко наближалась. Наприкінці він сказав: «Хоча я смертельно хворий, я хочу запевнити вас чесним словом, що немає абсолютно ніяких підстав для цих абсурдних чуток. Ви знаєте, про що я: Моцарт… Що нібито я отруїв його. Але ні. Це – злісний наклеп, один лише злісний наклеп. Скажіть світу, дорогий Мошелес, що старий Сальєрі на краю могили сам вам це сказав». (Mozart in Vienna, cтор.409).

Ймовірно, чутки уже ширились Віднем. Сальєрі знав про них і це завдавало йому болю.

Свій внесок у розповсюдження міфу зробила публікація в лейпцігській музичній газеті “Allgemeine Musikalische Zeitung”. У 1825 році віденський кореспондент цієї газети в номері від 26 травня повідомляв: «Наш високоповажний Сальєрі, згідно з популярним висловом, ніяк не вмре. Його тіло страждає усіма немощами старості, і розум залишив його. У своїх хворобливих фантазіях він стверджує, що певною мірою відповідає за смерть Моцарта – безумство, в яке, зрозуміло, ніхто, окрім нещасного старого, який втратив розум, не вірить».

Перші публічні спростування обвинувачень на адресу Сальєрі з’явились уже в 1824 році. На захист композитора виступили два його друга, два сучасника – Джузеппе Карпані та Сигізмунд фон Нейком. Карпані був відомим поетом і музикознавцем. Досить сказати, що один з його віршів був покладений на музику майже шістдесятьма композиторами, зокрема Бетховеном і Сальєрі. Обурений зловісними чутками, Карпані опублікував в одному з італійських видань розгорнуту статтю, що спростовувала наклеп. Автор зазначав високі моральні якості Сальєрі і вказував на взаємну повагу, яку почували один до одного Моцарт і Сальєрі. Але, що набагато суттєвіше, Карпані отримав свідчення лікаря Гюльденера фон Лобаса, старшого медичного інспектора Нижньої Австрії.

Ось що писав доктор фон Лобас, який стверджував, що перебував у постійному контакті з двома своїми колегами, які лікували Моцарта: «Він (Моцарт) захворів ревматичною лихоманкою із запаленням пізньої осені. Ці захворювання були на той час дуже поширеними і вразили багатьох. Я дізнався про те, що трапилось, лише через кілька днів, коли його стан уже значно погіршився. З певних причин я не відвідував його, але постійно дізнавався про його стан у лікаря Клоссета, з яким я контактував майже щодня. Останній вважав хворобу Моцарта серйозною і з самого початку побояювався фатального кінця. Одного разу він зустрів лікаря Саллаба і сказав йому достатньо ясно: «Моцарта не врятувати. Уже неможливо стримати ускладнення». Саллаба відразу ж передав цю думку мені. І справді, Моцарт помер через кілька днів зі звичайними симптомами ускладнень на мозок. Його смерть привернула загальну увагу, але навіть найменша підозра про отруєння нікому навіть в голову не прийшла. Так багато людей бачили його під час хвороби, так багато цікавились ним, сім’я доглядала його так турботливо, його лікар, високоповажний і всіма шанований, талановитий і досвідчений Клоссет, лікував його з усім старанням скрупульозного медика. У цій ситуації навіть найменший слід отруєння не залишився б поза їх увагою. Хвороба мала свій звичний перебіг і звичну тривалість… Подібне захворювання атакувало у цей час велику кількість жителів Відня і для багатьох із них мало такий же фатальний кінець і з такими ж симптомами, як і у випадку з Моцартом. Офіційне обстеження тіла не виявило абсолютно нічого незвичного». (W.Stafford, The Mozart Myths, a Critikal Reassessment, стор.44, 58-59).

Матеріали біографії Сальєрі взяті з історично-біографічного есе Б. Кушніра «На захист Антоніо Сальєрі».
 


Видео

    Грудень, 2016

    ПнВтСрЧтПтСбНд
       12345678910111213141516171819202122232425262728293031